Читати книгу - "Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь"

Дід Любим теж лежав сумирно: мабуть, Микитин товариш перестарався, нам'яв Любима від душі. А може — природжений воїн — Любим хитрував і, на відміну від Стиря, не шкріб даремно свого хребта.

— Пресвята богородице,— шепотів переляканий на смерть Микита Скрипіцин,— спаси-пронеси, свічок у храмі наставлю. Поможи тільки, господи.

Князь Семен до болю в очах, до сльози вглядався із струга у нічну темряву. Вогники смолоскипів на стругах Чорноярця танцювали віддалік, коливалися...

— Пройшли, чи що? Нічогісінько не розберу...

— Пройшли. Немає більше.

— Скільки налічив?

— По вогниках — начебто багато... Вони миготять, як...

— Ну, скільки? Бісів сину...

— Із двадцять,— непевно відказав молодий стрілець.— А може, й більше. Вони миготять, як... Може, більше, не розбереш.

— Та звідки їх більше? їх стільки й є. О-от... Погасіть вогні! Пішли. Без діла не шуміть. З богом! Іарма-ші — готуйся. Як відріжемо, так човна до них: "Складай оружжя — оточені". Ми їх сьогодні припремо... У Волзі, там з ними крутіше побалакаємо. Опиратимуться, піднімемо стрілянину... Але, я гадаю, вони розумніші — не опиратимуться. О-от. Топити їх не варто... Не варто — у них добра багато. Не топити! Так домовимося.

Князь Семен був задоволений.

— Добре! Стій! — розпорядився Іван Чорноярець.— Так і є,-— оточують, собаки: вогні у воду покидали. Суче поріддя... Ну, хто?—до батька! Відрізають, мовляв, з моря. До воєводи я сам подамся. Ох, іродова душа: медом не годуй, дай обдурити.— Забув перший осавул, зовсім якось забув, що самі вони перші розставили сіті стрільцям.— Батькові скажи, щоб не поспішав стріляти: може, я їх зараз настрахаю там. Може, владнаємо миром, коли довідаються. Спину вони нам підставили, а не ми їм...

— А затіється бій,— ти як же?

— Ну, як? Як є... Не затіється, я їх настрахаю зараз. Давай човна!.

В астраханській флотилії заворушилися, почулися голоси... Так, наче хтось прибув, чи що.

— Якого дідька там?! — засичав князь Семен.— Голодранці... Почаділи?

Гомін наближався. Так, хтось прибув із сторони.

— Тихо! —долинуло з воєводського струга.

— Микита повернувся,— мовили з води.— Ану, прийми! Спусти кінець... Та куди ж ти багром?! Дай кінець!

— Микита? — здивувався князь. Він так був захопився своїми хитрощами, так з головою вліз в азарт продуманої гри, що забув про своїх послів.— Давай сюди його. А що вони? Що, Микито?

— Біда, князю! — заговорив Микита, перевалившись через борт.— Слава тобі господи!., встигли. Хух!.. З того світу.

— Що? Кажи!—майже закричав воєвода.

— Перехитрували нас, воєводо! Ти їх одрізав з моря?

— Одрізав.

— А Стенька у нас за спиною! Слава тобі господи, встигли. Я так і знав, що відріжеш. Налетіли б зараз на рум'яну...

— Як же так? — роздратовано спитав князь.— А хто ж пройшов?

— Скільки їх пройшло?

— Двадцять налічили...

— Дванадцять стругів! А десять, найнадійніших, у нас за спиною. Розділилися вони — підступ відчули. Ми насилу голівоньки свої винесли. Двох козаків із собою прихопили. Від цих не було нікого? — Скрипіцин кивнув у бік разінців з Чорноярцем, яких воєвода замикав у Волзі.

Воєвода помовчав.

— А хіба ж вони не всі пройшли?

— Скоро пришлють посланців. Почуєш, що вони плестимуть! Скажуть, що сталася незгода: Сгенька на десяти стружках пішов до Терків, а ці начебто на милість ідуть. Лиходії хитрющі... Ми двох прихопили — приставлених до нас. Слава тобі господи! А про нас, князю, і не подумав? Стенька нахвалявся своїми руками задушити нас...

— О-от,— зрозумів нарешті воєвода.— Хіба з вами можна що-небудь зробити! — Прикро йому стало — так усе до ладу обміркував, так усе добре виходило в голові, а тепер треба було все переінакшувати, все ламати і знову збиратися з духом та з думками. Такими різними, несхожими виявляються російські люди: там, де Разін, приміром, швидко й легко зміркував і надихнувся, там Львов так само швидко втратив інтерес до діла, йому стало досадно.— А спробуємо?! — зненацька пожвавився він.— їх же менше. Та й про їхні хитрощі ми вже знаємо. Га?

Зразу відповіли кількома голосами:

— Що ти, Семене Івановичу!

— Ні, князю! Господь з тобою!..

— Вони як коти. їм тільки того й треба, щоб уночі бій затіяти. Добре діло... Вони й місяць козацьким сонечком називають.

Знову з води почулися шум і голоси. Мабуть, знову

зайшлі.

— Хто?! — гукнули з воєводського струга.

— Осавул Іван Чорноярець! До воєводи.

— Клич,— наказав князь.— Запаліть вогонь.

Микита з Кузьмою відійшли вбік — із світлого кола.

Іван піднявся на струг, уклонився воєводі.

"Тепер Стенька стільки не дасть, скільки міг би дати, коли б я його замкнув у Волзі,— подумав князь Семен.— Справді, вдачею козаки як собаки".

— Ну? — спитав князь суворо.— 3 чим завітав?

— Б'ємо чолом, боярине,— почав Іван.— Наші провини спокутуємо перед великим государем...

— Ви тут усі ? — нетерпляче перебив князь.

— Ні, не всі. Отаман наш з десятьма стругами пішов до Терків.

— А чому ж він пішов? Провини спокутувати не хоче?

— Побоявся царського гніву...

— А ви не побоялися?

— Воля твоя... Цар нас милував. Нам грамотку зачитали.

— А ти не брешеш? Чи справді пішов Стенька? —— Тепер князь гнівався не криючись; особливо розлютила його осавулова брехня, та ще й те, що осавул при цьому дивиться прямо й нелукаво.— Пішов ваш отаман?! Чи ви знову виляєте, собаки?! Пішов отаман?

— Ось — божуся!—Іван, не змигнувши, перехрестився.

— Соромітники,-—сказав князь гидливо.— Микито!..

В коло світла ввійшов Микита Скрипіцин, несподіваний і веселий.

— Здоров був, осавуле! Чи пізнаєш?

Іван придивився до посланця, впізнав:

— А-а..— І похилив голову, навіть дуже похилив.

— Чого ж ти брешеш, поганцю?! — крикнув князь.— Та ще й святий хрест кладеш на себе!

— Не брехали б ми, боярине, коли б ви перші не затаїли проти нас злого умислу,— підвів голову Іван.— Навіщо з моря відрізав нас? У царській милостивій грамоті нема такого, щоб нас оточити й перебити, як тих собак.

— Хто вас перебити збирався?

— Навіщо ж тоді з моря шлях заступили? Навіщо було...

— Де ваш отаман? — спитав воєвода.

— Там,— кивнув Іван у бік моря/— За спиною у вас... Ти, воєводо, будь з нами, як з рівними. А то обманюєш, як малих дітей. Навіть кривдно, їй-бо... І ти, служилий, ти ж тільки-но грамоту нам читав: хіба там так сказано! Хто ж обманом служить?..

— Посилай до Стеньки! — сказав князь.— Хай до мене йде без остраху: хрест цілувати будете. Гармати, які захопили на Волзі, в Яїцькому городку і в шахових володіннях, віддасте. Служилих астраханців, царицин-ських, чорноярських, яїцьких — відпустите в Астрахані. Струги і всі припаси віддасте в Царицині. Посилай.

— Я сам піду, навіщо посилати...

— Сам тут побудеш! — різко мовив воєвода.— Посилай!

Іван подумав... Підійшов до краю струга, перехилив-шись через борт, довго щось казав козакові, який приплив з ним і сидів у човні. Той відштовхнувся від струга і зник у темряві.

Воєвода тим часом розглядав старих — Стиря й Любима, яких підвели до нього,— він звелів. Завів балачку з ними.

— Куди нечистий поніс — на край світу? — докірливо спитав князь.— Помирати скоро! Воїни...

— Чого поспішаєш, боярине? Поживи ще,— сказав Стир співчутливо.— Чи, може, яка хвороба?

Старі осміліли при осавулові: чули, як той розмовляв з воєводою — з гідністю. Особливо осмілів Стир.

— Я про вас кажу, опудала! — вигукнув князь.

— Що він каже? — спитав дід Любим у Стиря.

Стир загорлав щосили на вухо Любимов і:

— Помирати, каже, треба!

— Навіщо?! — теж дуже голосно спитав дід Любим.

— Я про це не питав!

— Е?!

— Я враз язика прикусив! Злякався!

— А-а. У мене теж у пузі щось забурчало. Теж злякався!

Воєвода спочатку не зрозумів, що діди строять із себе дурнів. Потім дійшло.

— Не подивлюся зараз, що старі: спущу штани й добре всиплю!

— Чого він? — знову спитав дід Любим голосно.

— Хоче штани скидати! — якось навіть радісно горланив Стир.— Я боярської ще не бачив! А ти?

— Ідіть з-перед очей! — крикнув воєвода. Ще й ногою притупнув.

Може, він і всипав би старим тут-таки, не сходячи з місця, але справа його пішла навскіс, треба тепер якось її вирівнювати — не сердити, приміром, зайвий раз Стеньку: за старих той, звичайно, розлютиться.

Іванів посланець розповів Степанові, чого вимагає воєвода:

— Привести до віри все військо. І щоб ішли ми в Астрахань, а гармати й знамена щоб оддали. А струги і припас щоб оддали в Царицині...

— Голих і неоружних одіслати?! — вигукнув Фрол Минаєв.— От бісова личина!..

— Батьку, давай підійдемо непомітно, всукаємо йому щетини під шкіру,— підказав Ларко Тимофеев.— Щоб він, гугнявий, до самої Астрахані чухався.

— Диви-но!..— вигукнув Степан.— Які молодці наші осавули! А то вже геть були в Москву зібралися — милості просити. А цар, бач, наперед здогадався — грамотку вислав. Молодець! І осавули молодці, і цар молодець! — Степан щиро радів.

— Ми не напрошуємося в молодці,— образився Ларко.

— Славний цар! Катай, Ларко, до воєводи. Насамперед скажи йому, що він — бовдур з очима: хотів козаків обдурити. Потім наобіцяй йому три мішки... Хреста поцілуй за нас. Чого насупився?

— Я не ходак у такому ділі,— сказав Ларко.

— Хто ж піде? Я, чи що?

— Он Мишко Ярославов: і писати, й танцювати мастак. Нехай він.

— Я можу, звичайно, затанцювати, тільки не під воєводину дудку. Шпар, Лазарю, не бійся.— Мишко широко всміхнувся.

— Разом підете,— вирішив Степан.— Молодець, Ларко, напоумив. Збирайтеся.— Степан посерйознішав.— Згинайтеся там перед ним, хоч рачки лазьте,— а додому нам попасти треба. Що віддати, що не віддати — про це ми в Астрахані гадатимемо: грамотка, видно, справжня. Аби тільки вони ще до Астрахані не налетіли на нас. Катайте.

Осавули, Лазар і Михайло, підвелися знехотя.

— Гармати, знамена, струги, припас — на те, мовляв, у нас в Астрахані круг буде, там обговоримо,— наказував

Степан.

— Ліпше вже зараз прямо наобіцяти,— порадив Фрол,— щоб у них душа була спокійна. А в Астрахані на стрільців подивимося — які вони міцні, на посадський люд... Там зручніше розмови вести.

— Ай справді,— погодився Степан.— Обіцяйте й гармати. Тих наших людей, яких він оточив, хай до нас пропустить, а сам хай попереду нас іде. До самої Астрахані. А щоб воєводине серце пом'якшало, підберіть шахового манаття — мовляв, од мене.