Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 95
Перейти на сторінку:
не надихає надія, що йому згодом покажуть кольоровий фільм про місце, яке він відвідав сьогодні. Його ведуть за руку й показують йому храм Ерехтеон, поряд храм Ніки, вдалині фіалкову Саламінську затоку, театр Діонісія, і досить того, що Ґантенбайн завжди стає в протилежному напрямі, щоб вони усвідомили переваги зору. Дехто проймається таким жалем до нього, що в пошуках слів, які дали б йому уявлення про велич пам’ятки, самі починають бачити. Їхні слова безпорадні, зате очі стають живими; Ґантенбайн киває головою і слухає, киває й дає охолонути люльці; його тяжкий жаль, що він помре, ніколи не побачивши Акрополя, робить людей удячними за свою подорож, хоч скільки вона варта. Мука ходити зі сліпим екскурсоводом, але вона має свою винагороду: внутрішню для туристів, економічну для Ґантенбайна, бо те, що вони заощаджують на кольорових фільмах, становить пристойну суму...

Я створю рекламне гасло:

«Подорожуйте зі сліпим! Незабутні враження! Я розкриваю вам очі! Подорожуйте до Іспанії, Марокко, Греції, Єгипту й т. ін.»

Я лишаюся Ґантенбайном:

Ліля тоді щаслива...

Звідки я знаю про це?

Але, звичайно, Ґантенбайн не такий досконалий, яким я зображую його, й одного разу він, здається, таки прочитав якогось данського листа, зберігши з нього в пам’яті два або три речення.

«Я завжди буду тут».

(На жаль, без дати).

«Добре і отак. Чому ти плачеш? Я розумію все. Чого я маю сердитись, якщо ти там, як ти пишеш, щаслива? Добре і отак».

Ліля теж щаслива.

Чого більшого прагне Ґантенбайн?

«Коли ми поїдемо на сьоме небо? Твій Нільс».

Ґантенбайн як екскурсовод...

Ґантенбайн розрізає форель...

Ґантенбайн як гравець у шахи...

Ґантенбайн на озері Круме-Ланке...

Ґантенбайн як господар, що приймає гостей...

Ґантенбайн перед міським лікарем...

Ґантенбайн під час короткого замикання вдома...

Ґантенбайн у крамниці «Dior»...

Ґантенбайн зі страусовими пір’їнами...

Ґантенбайн в аеропорту...

Ґантенбайн як сліпий чоловік...

Це все я можу уявити собі.

...а Ґантенбайна як друга?

Ми зустрічаємося на вулиці, Ґантенбайн із жовтою нарукавною пов’язкою, тож мені щиро жаль його, і розмовляємо про світ, якого він не бачить. Він, щоправда, щоразу запитує мене, як мені ведеться, але я не наважуюся казати йому. Ми зналися з ним ще давніше. Адже люди не розповідають про свою кар’єру, коли співрозмовник не бачить її. Я не звик нахвалятися. Ґантенбайн знає про мої погляди ще здавна, а оскільки я переконаний, що він не бачить, як від року до року змінюється моє життя, я від одного потиску рук до другого вдаю, ніби ми такі самі, як і давніше, і Ґантенбайн чинить так само...

Але коли-небудь Ґантенбайн завітає до мене.

Я вже забув, як змінилося моє життя, бо звик до нього, тож прийшов додому, став і закурив люльку, вражений, ще як вішав одяг, своїм головним убором: він безперечно мій, жодного сумніву, але новісінький. Це баскський берет без просякнутої потом підкладки зі штучної шкіри. Навіть мій піджак, тільки-но я пройнявся навіяним люлькою настроєм, бачу, новісінький: з натуральної шкіри, а комір не заяложений. Вочевидь я маю багато таких піджаків, які чистять без мого відома: адже людина, зрештою, пріє, а, як пригадую, світла натуральна шкіра вкрай легко брудниться потом. Хай там як, я кидаю свій піджак так недбало, що він просто падає, наче це моя колишня курточка, а я повернувся до своєї студентської комірчини. Надворі чується гавкіт. Я бачу себе з повідком у руці, зі свинячої шкіри, теж новісіньким. Той гавкіт дивує мене. Може, ми знову завели дога? Сподіваюся, він нікого не кусає. Коли я знову хочу взяти свого недбало скинутого піджака з натуральної шкіри, бо ж гавкіт дає наздогад, що хтось прийшов, я попри свою неуважність бачу: піджак із натуральної шкіри знову висить на плічках. Тут вочевидь є слуги. Вже не шукаючи тих слуг, просто запитую, чому так гавкає дог. У холі на вас чекає один добродій. Мушу додати, що й хол у нас з’явився віднедавна. А служниця, з чепчиком на голові, додає: «Добродій на ймення Гантенбайн». Тон її голосу засвідчує, що вона, раптом мій собака та його собака не терплять один одного, цілком на моєму боці, а це свідчить, що ми регулярно платимо особі, яка подає мені тепер піджак із натуральної шкіри. Я трохи розгубився через гавкіт, і Гантенбайн, що його, мабуть, привів у хол другий слуга, вибачається: адже я спершу мав припнути дога чи яка там інша порода в того собаки. «І ти ще вибачаєшся!» — кажу я сліпому, що вперше прийшов до нашого нового будинку, і бачу не дога, а трьох догів, що, поглянувши на господаря, одразу вгамувалися. «На місце!» — наказав я, і повід зі свинячої шкіри вже непотрібний, тож я кинув його на скриню, що вже не нова, навпаки, скриня — справжнісінький антикваріат. «І ти ще вибачаєшся!» — повторюю я, і Гантенбайн удає, наче тим часом не служниця зняла з нього плащ і повісила на плічка, а я сам, що тепер вітаю його й тисну руку. Ми тиснемо один одному руки, як колись. Моя радість щира. Тільки доги трохи скаламутили мені настрій. Гантенбайн нічого не каже про картину Матіса, яка висить у холі, тож, мабуть, таки справді сліпий, і тому мало-помалу до мене повертається невимушеність, тільки ще трохи заважає піджак із натуральної шкіри. «Сідай, де тобі зручно!» — припрошую я, а оскільки він не бачить, куди сідати, підсуваю стільця, відчувши полегкість, що Гантенбайн не бачить нашої оселі, і тільки я дивлюся тепер на неї так, немов побачив уперше. «Що нового? — запитую я, наче тут усе по-старому. — Як там твоя Ліля?» Й дивлюся при цьому Ґантенбайнові, своєму колишньому другові, просто у вічі. Невже він справді не озирає кімнати? Ґантенбайн, здається, все-таки відчуває, що в барі стоїть не одна пляшка, і бажає, коли я пропоную йому кампарі, випити краще коньяку. «Не маю!» — кажу я з певною полегкістю, і це правда. Натомість у мене є арманьяк, дев’яносторічний, але згадувати про вік немає потреби. А втім, він із насолодою п’є його. «Хай йому грець!» — захоплюється він, наче побачив ще й пляшку — особливу, семилітрову пляшку, яка, можливо, видається надміру показною, але ж виходить дешевше, коли купувати великими партіями...

Далі я вже й не знаю, про що говорити.

Опустив очі й бачу тільки килимове покриття...

Ґантенбайн, щасливий від арманьяку, розповідає про Ділю, слава Богу, як і завжди, з тією ніжністю, яка переходить

1 ... 59 60 61 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"