Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Гаррієт шпурнула курячою кісточкою вбік зі сходів і, витерши пальці об голі гомілки, розгорнула паперовий рушник і взялася за шматок святкового торта, який їй приніс Гелі. Якийсь час обоє мовчали. Навіть удень заднє подвір’я Гаррієт не покидав якийсь занехаяний і відлюдний дух недогляду, і воно чомусь видавалося миршавим і холоднішим, ніж інші подвір’я на Джордж-стріт. А вночі, коли провиси, сплетення й мішанини рослинності чорніли й збивалися докупи, воно мало не смикалося прихованим життям. У Міссісіпі повно змій. Усе життя Гелі й Гаррієт чули історії про рибалок, яких покусали мокасинові, що обвилися навколо весел чи попадали в каное з низьких навислих дерев; про водопровідників, дезінсекторів і майстрів по котлах, котрих покусали під будинками; про водних лижників, що шубовстнули в підводне гніздо гадюк, а виплили поплямованими, склоокими й так туго розбухлими, що гойдалися в кільватері моторних суден, наче надуті іграшки для басейну. Обоє знали, що не можна влітку гуляти в лісі без черевиків і довгих штанів, перевертати великі каменюки чи переступати грубі колоди, не перевіривши з іншого боку, слід триматися якомога далі від високої трави, купин хмизу, багнистої води, водопропускних труб, запілля й підозрілих ям. Гелі не без ніяковості згадав постійні материні нагадування остерігатися зарослого живоплоту, тванистого, давнозабутого ставу із золотими рибками й штабелів з прогнилою деревиною в Гаррієт на подвір’ї. «Вона не винувата, — казала мама, — просто її мама не тримає там такий порядок, як варто було б. Тому щоб я не бачила, що ти там бігаєш босий…».

— Під живоплотом є зміїне кубло — червоних маленьких, як ти описуєш. Честер каже, що вони отруйні. Минулої зими, як промерзла земля, я знайшла їхній клубок, десь отакий… — Вона намалювала в повітрі коло завбільшки з м’яч для софтболу. — Вкритий льодом.

— Хто боїться мертвих змій?

— Вони не були мертві. Честер сказав, якщо їх розтопити, вони оживають.

— Фу!

— Він увесь той клубок підпалив. — Цей спогад Гаррієт запа­м’я­тала дещо занадто яскраво. У голові в неї досі тримався образ взутого у високі чоботи Честера, який збризкує змій бензином на рівному зимовому подвір’ї, тримаючи каністру на витягнутій руці. Коли він кинув сірник, полум’я спалахнуло сюрреалістичною помаранчевою кулею, яка ніяк не обігрівала й не освітлювала приглушену зелену чорноту живоплоту позаду. Навіть на відстані здавалося, що змії в’юняться, зненацька пробудившись вогнем до жахітного життя; одна відірвала голівку від загалу й сліпо розмахувала нею, наче склоочисник автомобіля. Палаючи, вони бридотно тріскали, що запам’яталося Гаррієт як один із найгірших звуків, які вона коли-небудь чула. Решту зими й більшу частину весни на тому місці стояла купка масткого попелу й почорнілих хребтів.

Вона бездумно взяла шматок торта, а тоді відклала його.

— З тими зміями, — сказала Гаррієт. — Честер мені сказав, що їх неможливо позбутися до кінця. Вони можуть забратися, якщо твердо за це взятися, але коли вони вже звикли десь жити і їм там до вподоби, то рано чи пізно повернуться.

Гелі не йшла з голови думка про те, скільки разів він зрізав дорогу через той живопліт. Босоніж. Натомість він сказав:

— Знаєш той парк відпочинку, «Рептилія», що на старому шосе? Біля Скам’янілого лісу? Там ще заправка є. Керує такий старий страховидний мужик із заячою губою.

Гаррієт вирячилася на нього.

— Ти там був?

— Був.

— Тобто твоя мама там зупинялася?

— Та яке, ти що, — злегка присоромлено відповів Гелі. — Ми там з Пемом були. Як поверталися з футболу. — Навіть Пембертон, навіть Пем наче не дуже горів бажанням зупинятися в «Рептилії». У них просто закінчувався бензин.

— Ніколи не чула, щоб хтось туди ходив.

— Мужик той — просто страх. У нього по всіх руках татуювання змій. — І ще, поки вони заправлялися, Гелі помітив у нього шрами, наче його купу разів кусали. А ще відсутність зубів і протезів — від чого його усмішка здавалася м’якою й страхітливою, наче у змії. Та найгірше, що навколо шиї в нього звивався удав. «Хочеш погладити, малий?» — запитав він, нахиляючись до машини, прошиваючи Гелі плюсклими, осліпленими сонцем очима.

— І як там? У «Рептилії».

— Смердить. Рибою смердить. Я удава погладив, — додав він. Відмовитися він боявся; боявся, що інакше той чоловік кине в нього змією. — Холодний такий. Ніби автомобільне сидіння взимку.

— І скільки в нього змій?

— Ти шо. Там ціла стіна обставлена слоїками з ними. А ще тьма тих змій просто лежать собі. Це в тій огородженій частині, що називається «Ранчо гримучих», знаєш? Ззаду там ще одна будівля, вся обписана словами, малюнками, різними дурницями.

— А як вони не виповзали?

— Не знаю. Вони не дуже-то й рухалися взагалі. Мали вигляд як якісь хворі.

— Хвору змію мені не треба.

Гелі стрельнула дивна думка. А якби брат Гаррієт не помер, коли вона була маленька? Якби він ще жив, то міг би бути як Пембертон, дражнити її, забирати в неї речі. Тоді вона не дуже його й любила б.

Однією рукою він підібрав солом’яне волосся у хвостик, а другою помахав собі на шию.

— Краще вже повільну змію, ніж якусь таку швидку, що може догнати, — втішено припустив він. — Я якось дивився по телевізору про чорних мамб, знаєш? Вони десь до трьох метрів виростають. І от вони підіймаються на перших двох із половиною й женуться за тобою з розкритою пащею, можуть аж понад тридцять кілометрів на годину. А коли ловлять, — продовжував він, не зважаючи на Гаррієт, — то кусають просто в обличчя.

— У нього такі є?

— Та в нього будь-яка на світі змія є. І ще,