Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

солдатом в Оренбурзький окремий корпус з вироком: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати». Місцевому начальству було доручено встановити за поетом «найсуворіший нагляд, щоб від нього ні в якому разі не надходили обурливі і пасквільні твори». Нез’ясована суворість царського вироку Тарасові Шевченку дотепер залишається однією із загадок у життєписі поета, адже більшість членів таємного товариства відбулися вельми м’якими покараннями і навіть не втратили права робити кар’єру на державній службі. Чому ж такий суворий був імператор до Шевченка, невблаганно відхиляючи всі прохання про помилування засудженого? Деякі дослідники вважають, що відповідь на це питання потрібно шукати в біографії самого поета. Річ у тім, що до часу проведення слідства про Кирило-Мефодіївське товариство Шевченко був уже відомий Миколі I. Адже саме царська родина кількома роками раніше придбала в лотереї портрет пензля Брюллова, викупивши таким чином майбутнього великого поета і художника з кріпосної неволі. Не останню роль зіграла в цьому імператриця, так характерно зображена в поемі. Монарх не міг пробачити Шевченку нанесеної дружині образи. Тому-то Т. Г. Шевченко «за проявлену ним невдячність одностайно не заслуговує ніякої милості».

8 червня 1847 року Шевченка привезли в Оренбурзький край, в Орську фортецю, де він мав проходити солдатську службу. Перше враження від побаченого пізніше відіб’ється в повісті «Близнюки»: «Так от вона, знаменита фортеця Орська! – майже промовив я, і мені зробилося сумно, нестерпно сумно, неначе мене бог знає яке нещастя чекало в цій фортеці, а страшна пустеля, що її оточує, здавалася мені розверстою могилою, готовою поховати мене живцем…» Так у житті поета почалася «похмура монотонна десятирічна драма» солдатчини.

Незважаючи на царську заборону, Шевченко продовжував крадькома писати вірші, ховаючи їх. Поеми «Варнак», «Марина» (1848) і ціла серія ліричних віршів були написані у фортеці. У 1849—1850 роках у Оренбурзі він переписав ці «невольницькі поезії» в саморобну книжечку, яка потім отримала назву «Захалявна книжка». У 1848 році Шевченко як художник був включений до складу експедиції по обстеженню Аральського моря, де він багато малював і створив 350 акварельних пейзажів і портретів. У 1850 році Шевченко був арештований за порушення царської заборони писати і малювати. Після слідства його перевели в Новопетровську фортецю на півострів Мангишлак у Каспійському морі. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка: з обережності він був вимушений припинити писати і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення. Але Тарас Григорович продовжував малювати, ліпив із глини і алебастру, написав декілька повістей російською мовою, в яких є немало «оренбурзьких» сторінок («Княгиня», 1853; «Музикант», 1854, та ін.). З негласного дозволу безпосереднього начальства в роки заслання Шевченко створив сотні малюнків і ескізів пейзажів, портретів і жанрових сцен. Серія його малюнків «Притча про блудного сина» є одним із найвищих досягнень в мистецтві живопису середини XIX сторіччя.

1 травня 1857 року було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка від солдатчини. 26 червня того самого року Тарас Григорович записав у щоденнику: «Впродовж десяти років я писався і підписував: «Рядовий Т. Шевченко». Сьогодні я вперше написав це звання, що радує душу, – “художник Т. Шевченко”». На початку серпня 1857 року поет покинув півострів Мангишлак.

Повернувшись до Петербурга, Шевченко дуже захопився гравюрою. Кроком вперед стали офорти, створені за фотографіями, які у той час були новинкою. Як графік він прославився майстерним відображенням світлотіні, вільним і точним рухом штрихів. Саме за офорти в 1860 році в Академії мистецтв «під мідь труб і литаврів» Т. Г. Шевченку було присвоєно звання академіка по класу гравюри.

* * *

За рік до цього Тарас Григорович побував на батьківщині. У нього виникла думка купити садибу над Дніпром. Він навіть вибрав мальовниче місце під Каневом, бажаючи поселитися тут із жінкою, про яку він якось особливо сильно мріяв останніми роками свого життя. Мріям цим, на жаль, так і не судилося справдитися… Будучи натурою чутливою і емоційною, Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Але ща стя сімейного життя він так і не зазнав. Дворянки і княжни, що обдаровували його своєю увагою, не по спішали ввіряти поетові свою долю. Про любовні почуття Т. Г. Шевченка біографи пишуть дуже мало, приділяючи більше уваги його творчості. Проте в житті поета було немало муз, що надихали його, дарували йому радість і навівали смуток, кохали його і яких кохав він сам. Однією з них була княжна Варвара Рєпніна, якій поет присвятив такі рядки:

…Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил…

35-річна княжна була захоплена талантом і поезією Шевченка і, закохавшись у нього одного разу, зберегла це почуття на все життя. Поет з величезною шанобою віднісся до трепетного почуття Варвари, але не міг змусити серце відповісти на її щиру любов. Врешті-решт між ними зав’язалася тепла довірча дружба, що не уривалася майже до останніх років життя Т. Шевченка. Рєпніна надовго пережила свого кумира і померла в похилому віці в 1891 році.

1857—1858 роки в житті поета пройшли під знаком любові до юної красуні-актриси Катерини Піунової. Наступного року йому подобалася Харитя Довгополенкова, кріпосна дівчина, служниця в будинку двоюрідного брата В. Шевченка, яка відмовила йому. Пізніше, зустрівши чимось схожу на неї дівчину, поет знову виплекав надію на щастя. Закоханий, він у листах до друзів він вже називав її своєю майбутньою дружиною: «Наречену мою звуть Ликера». Як же він, самотній, мріяв про своє тихе житло в Україні, про щастя з коханою жінкою, коли сватався до двадцятирічної Ликери Полусмакової, покоївки пані Варвари Карташевської! Це їй, юній дівчині, присвячував Шевченко проникливі ліричні рядки, розкриваючи своє серце: «Моя ти любо! усміхнись,/ І вольную святую душу,/ І руку вольную, мій друже,/ подай мені…»

Але і це сватання поета виявилося невдалим і затьмарило останні півтора року його життя. Щиро закоханий у Ликеру, Шевченко вже перед самим вінчанням зрозумів, що в серці дівчини немає любові і вона просто обдурює його. «Щира душа повірила душі лукавій і обманулася в своїй вірі», – коментувала пізніше Наталка Полтавка, українська письменниця Н. М. Симонова – дочка Н. Забіли, на дачі якої в Стрільні Шевченко вперше зустрівся з Ликерою.

Самота і глибока печаль вилилися в його гірких рядках:

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло… Зима!

Сиди один в холодній хаті.

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема!

Анікогісінько нема!

Останніми роками життя Шевченко мало писав і мало малював. Його охоче приймали в світському