Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Арсен заплющив очі. На внутрішньому екрані, як і раніше, були тільки дві цеглини.

— Уявляй іконки, найпростіші. Візуалізація — хай буде око. Блоха… Ну, ти блохи не уявиш…

— Уявлю!

Під заплющеними повіками зарябіло. З’явилося око, кругле, заплющене, з віями. З’явилася мураха. Хоч Арсен збирався уявити блоху. Потім з’явилося стандартне зображення папки.

— Вмикай візуалізацію.

Арсен клацнув по оку. Уявне око розплющилось.

— Так, пішла програма. Розплющуй очі — повільно.

Арсен послухався.

Вчепився в підлокітник. Ледь не впустив мишу. Він опинився в каламутному потоці, верх і низ помінялися місцями, підлога нахилилась. Він побачив яскраву пляму й провалився в неї — як та муха, колись, під час гри в таборі. Він стояв, з левом на нагруднику, серед мультяшного поля, і на обрії бігали, дивно перебираючи ногами, інші намальовані фігури. Деякі билися на мечах.

«Арсене, все гаразд?» — побігли букви в лівому нижньому кутку.

Він не зміг відповісти. Не слухалося горло.

«Уявляй відповідь графічно».

«Так».

«Освойся. Бачиш стрілку?»

Маленька червона стрілочка літала, наче мошка, перед очима.

«Указує шлях до персонажа, котрий нас цікавить. Як освоїшся — йди».

І Арсен пішов.

Це було схоже на його досвід роботи з «шубою». Ба більше — досвід віртуальної гри в «Цар гори», як Арсен тепер розумів, дав йому дуже багато. Насамперед, координацію в намальованому світі, позбавленому сили тяжіння й сили тертя. «Відчуй себе оселедцем»…

Як тепер з’ясувалося, для ефекту присутності в грі зовсім не потрібні костюми, залізні стойки, пояси, рухомі стрічки під ногами, лінзи, фарба на лиці. Просто береш мишку з одрізаним штекером, клацаєш по уявленій іконці… Візуалізація. Он як.

Він багато разів мріяв, як це буде. Це ж колись станеться — людство захоче влаштувати собі таке друге життя, на екрані компа. Цікавіше. Яскравіше. Справедливіше. Різноманітніше. І всі давно вже мріють про ефект присутності. Костюми, рукавички, шоломи. «Шуба». Фантастична дип-програма. Життя нам таке нудне й нестерпне, що хочеться кудись із нього втекти…

Червона стрілка повернула праворуч і збільшилась. Арсен теж повернув. Його ноги в залізних черевиках важко гахкали об землю. Здіймалася курява. З кожною хвилиною світ навколо здавався менш і менш намальованим. Пробігла мимо дівка в шкіряному панцирі на голе тіло, з білими патлами до землі, з величезним мечем за спиною…

«Ось твоя фігурантка, Арсене».

Не встигши ні про що подумати, він прилаштувався бігти за дівкою. Ланселот не втомлювався.

«Увага. Активація Блохи».

Арсен раптом відчув у правій руці, прикритій залізною рукавичкою, мишку. Це було неприємне роздвоєння. Знову занудило. Він побачив мураху на своїй внутрішній панелі, клацнув: «ON».

І одразу став вільний. Мов веселий привид.

Вислизнув з Ланселота, котрий продовжував автоматично бігти. Робот, бот, програма.

І, наче шуліка на загривок, упав на голову дівулі з білим волоссям, пишними персами й довгим мечем.

Я хижий птах… Ні, я блоха. Який ліс: це дівулин скальп. Я блоха, я легкий, я тримаюся…

Ривок! Потьмяніло в очах. Арсен сидів за комп’ютером в офісі, коло вікна. За вікном — дахи припаркованих різнокольорових машин, дві тополі та автобусна зупинка віддалеки. Викинуло з мережі, мене викинуло з мережі. Гра перервалася… Озирнутися: ніхто не помітив, що я граюся?

Він подивився на свої руки. З тонкими пальчиками й двома срібними персниками. Дівчачі руки. Мене звати Іра Вербова, мені двадцять два роки, я невдаха… Чому? Чому все так складається в моєму житті? Я могла б закінчити університет… А не кидати з другого курсу… Я могла б…

Устати і йти в кабінет. Кличуть! Треба негайно встати і йти… З цифри на цифру. У мене вийшло перекинутися з цифри на цифру, тепер — з м’яса на м’ясо…

Дівка з гострим носом устала й, ні на кого не дивлячись, не відповідаючи на здивовані запитання, покрокувала до дверей у кабінет.

— …Води.

— Ну, молодець, молодець… Я не сумнівався, що в тебе вийде. Ну, майже не сумнівався. Браво, браво, ти нам усім утер носа…

Батько на моніторі міряв кабінет кроками. Дівка з гострим носом напівлежала в кріслі у сусідній кімнаті — всі зібралися навколо, відпоювали її валідолом, обмахували папірцями й давали цінні поради. Два монітори, дві локації.

Арсенові теж було погано. Гірше, мабуть, ніж дівці.

…Він був у голові в рідного батька!

Максим йому допоміг у вирішальну мить. Максимові нічого робити в татовій голові. Арсенові там теж нічого робити. Кольорокорекція — процес, коли одні образи в пам’яті яскравішають, а інші — штучно тьмянішають. Проста робота у фотошопі. Тільки замість картинок — людська свідомість. Татова. Яке щастя, що Арсен майже відразу майже все забув — у нього нема в голові чарунок… Немає пристроїв, щоб зберігати інформацію в такому форматі. І не треба.

— Мені, чесно кажучи, ця його фіфа не сподобалася зовсім, — заклопотано говорив Максим. — Типова хижа кицька, такий, знаєш, агресивно бабський тип… Все, ти її віднадив навіки. Каяття в нього буде, але важкого комплексу провини — ні. А навіщо нам важкі комплекси?

Він підніс чашку з водою Арсенові під носа:

— Випий.

Арсен сьорбнув. Потріскані губи всотали воду, наче ґрунт у посуху. Угамування дикої спраги — от радість для людини, і кожному ж доступна, кожному.

— Максиме, — Арсен прокашлявся. — Я що, сидів, уп’явшись… як зомбі?

— Як дуже захоплена грою людина. При візуалізації ти не знепритомнів, і непритомніти не повинен. У цьому немає нічого неприродного: коли ти читаєш цікаву книжку… я розумію, що це в минулому, але ж ти читав, як був молодший? Коли читаєш книжку, то можеш забути, що перебуваєш у