Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

– Ні, сонце. Заспокойся. Ні про що не переживай. Все залишилося позаду.

На жаль, я такої впевненості не мала.

Нас провели коридором кремового кольору з підсвічуванням під стелею до кімнати, яка нічим не нагадувала лікарняний кабінет. Та й будівля взагалі не скидалася на лікарню, це трохи заспокоїло.

Всередині стояли диван, крісла, стіл; кілька картин з пейзажами висіли на пастельних стінах. 

Мене посадили в одне з крісел, м’яке, мов хмара, призначене викликати у відвідувача відчуття спокою та комфорту. Зі ще одних дверей, які я одразу не помітила, вийшов чоловік років за п’ятдесят, приємний на вигляд, з легкою сивиною і добрими очима. Від нього відходила аура лагідності. Єдине, що псувало враження, – білий халат, недбало накинутий зверху повсякденного одягу. Я припустила, що чоловік ще навіть не лягав, інакше ніяк не встиг би одягнутися.

– Вітаю, – усміхнений господар кімнати простягнув руку Нейту. – Прошу, – вказав на друге крісло.

– Лікарю, чи можемо ми поговорити наодинці?

– Так, звісно.

Лікар натис якусь кнопку на столі і миттю з’явилася та сама приємна дівчина з тацею в руках, на якій запаморочливим ароматом парував чай у симпатичному горнятку.

– Сонце, – звернувся Кріс, – скуштуй місцевий чай, запевняю – він неперевершений.

– Але я не хочу, – чомусь затялася я.

– Прошу, заради мене. 

– Не йди, не залишай мене!

– Я нікуди не йду, ось тут, – вказав на двері, – буду поруч, за хвилину повернуся.

– Обіцяєш?

Не знаю, яке благання він вичитав у моїх очах, але коротко усміхнувся, поцілував мене у маківку і прошепотів:

– Ніхто, більше ніхто не скривдить тебе. Обіцяю.

Чоловіки зникли, а мені нічого не залишалося, як пити розрекламований чай. Напій справді пахнув чудово. Я зробила ковток. Тепла рідина потекла в горло, у шлунок, розповсюджуючи по тілу лагідне відчуття розслабленості. Однак інстинкти не дали мені повністю насолодитися атмосферою, яка мала бути не просто приємною, але й такою, що підсвідомо викликає відчуття, ніби ти вдома.

Борючись із сонливістю, я встала і підійшла до дверей, які необачно не зачинили до кінця. 

День шокуючих одкровень, виявляється, продовжувався. Від почутого голосу і слів Нейта мені стало зовсім зле.

– Моя дружина остаточно втратила розум. Останнім часом припадки траплялися ледь не щодня. Але сьогодні… Лікарю, я по-справжньому злякався. У такому стані вона може нашкодити не тільки собі, але й оточуючим. Погляньте лишень на її прекрасне лице, у мене серце крається, коли я це бачу. Це так вона покарала себе, бо вважає, що вбила людину. Коли я намагався привести її до тями, взагалі перестала впізнавати мене. Думає, що я її брат. Дуже прошу вас, лікарю Ламберт…

– Так, містере Вальдес, я все розумію. Ви правильно вчинили, що звернулися саме до нас. Потрібно було зробити це раніше, але, так, знаю, ви гадали, що ваше кохання і турботливе ставлення вилікують її порушену психіку. На жаль. Ми надамо вашій дружині найкращу допомогу, не хвилюйтеся. Тут їй ніщо не загрожує. Я особисто займуся її лікуванням.

Що вони верзуть?! Яка дружина? Навіщо цей обман? Я хотіла обурено увірватися до кімнати і заявити, що це вони, а не я несповна розуму. Але, похитуючись, впала на крісло і не змогла більше підвестися.

Коли чоловіки повернулися, мені вже було байдуже. Байдуже, чому Нейт вигадав таку жахливу брехню, яка між ним та Крісом угода, чому останній повернув гроші, які йому так потрібні, чому я виявилася втягненою у незрозумілу збочену гру, як мені позбутися трупа і як змиритися з тим, що я позбавила життя людину… 

Остання свідома думка, що промайнула, – чай. Солодкий кенійський чай із присмаком зіпсованого каркаде.