Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

О боже! Як він дивився, як дивився, я ладна була померти під цим проймаючим до кісток поглядом і потрапити до раю. Але таких, як я, до раю не пускають. Між нами була відстань довжиною у вбивство, провалля глибиною у пекло.

Він повільно наблизився, не відриваючи погляду. Підняв руку. Мені здалося, чи вона тремтіла? Дуже обережно, ніби боячись завдати болю, торкнувся кінчиками пальців напнутої від удару шкіри, провів навколо пластиру, по краєчку губ. Завмер. Я ледве дихала від страху.

Як? Як мені вистачає сил стояти перед ним після всього? Чому я не падаю під землю? Хіба на моєму обличчі не горить яскравий напис “Убивця”? Як він може торкатися мене, такої потворної не лише зовні, а й всередині?

Кріс скривився, ніби його вдарили під дих.

– Хто… – процідив, – хто посмів…

– Забери від неї руки, Девідсон!

Нейт увірвався між нами, мов ураган, відкидаючи Кріса на кілька кроків убік. Той втратив рівновагу і вписався спиною в край довгого г-образного столу.

– Кріс! – Я кинулася до нього.

– Валенсія!

Моя рука смикнулася від болю – Нейт міцно схопив її у капкан.

– Нехай іде! Він тебе не вартий! Хіба ти не бачиш? Ти заслуговуєш на нормальні стосунки. 

Кріс швидко оговтався і метнувся до Нейта. Вени його ходили ходором, руки стислися у кулаки. Зараз буде бійка!

– Ні! Ні! – заплакала я. – Не бийтеся! Благаю вас! – І повисла у Нейтовій хватці.

– Пішов геть! – крикнув Нейт. – Це через тебе вона в такому стані! Не бачиш, до чого довів її?

– Що ти верзеш, сволота?!

Сльози градом котилися з очей, я нічого не могла вдіяти, щоб спинити їх.

– Валенсія… – розгублений Кріс дивився на мене, а мене продовжували душити сльози.

Я хотіла, щоб Нейт відпустив моє зап’ястя, але, крім судомних схлипувань, нічого не виходило з мого рота.

– Забирайся! – знову розійшовся брат. – Бо зараз викличу поліцію і скажу, що це ти з нею зробив!

Я ще дужче заридала. Господи, що відбувається? Чи я втрачаю розум? Чи всі навколо мене збожеволіли?

Кріс не на жарт злякався. Я би віддала все зараз, щоб прочитати його думки. Чи усвідомлював він, що Нейт просто маніпулює ним, щоб віддалити нас один від одного? Чи була я хоч на йоту важлива для нього у тій мірі, щоб він знайшов у собі сили протистояти моєму братові?

– Добре, добре, – Кріс скинув руки догори, – я йду. Але не через твої безглузді погрози, а заради Валенсії. Тільки заради неї.

Він покинув кабінет, озираючись. Я проводжала поглядом своє втрачене кохання крізь завісу сліз, сидячи на підлозі в обіймах брата, і відчувала, що справді зараз помру.

– Нейте, зупини його, – поривалася заголосити, але не могла. – Не проганяй його…

– Ш-ш-ш… Все добре, тепер все буде добре. Він пішов.

Нейт гладив мене по голові, мов маленьку, витирав солоні патьоки, все як колись у дитинстві. Захищав. От тільки не від того захищав. Я не мала сил випростатися з його обіймів.

– У тебе нервовий зрив, сонце. 

О, теж мені новина!

У грудях боліло, давило, тиснуло, ніби каменюкою вдарили.

– Все буде добре, – продовжував примовляти Нейт.

Мені хотілося заперечити, що нічого вже не буде добре, але натомість я випалила:

– Я вбила людину, Нейте. Я вбивця.

Брат завмер на секунду. Потім розвернув мене до себе. Примружився, розглядаючи. Мій брат розумник і не став перепитувати, легко склавши два і два. Кілька хвилин він напружено розмірковував, а я навіть дрижати припинила, очікуючи на його вирок. Все тьмяніло перед очима.

– Ходімо, – він підняв мене і повів, підтримуючи. – Дорогою все розповіси.

– К… куди ми йдемо?

– У безпечне місце. Тобі треба пересидіти якийсь час, поки я все владнаю.

– Нейте, – я зазирнула йому в лице, суворе, але таке любляче, – пробач мені, братику.

– Припини, годі вже, – він поцілував мене в чоло. – Я з усім розберуся. Більше нікому не дозволю заподіяти тобі шкоду. Більше ніхто не завдасть тобі болю, сонце. Ти віриш мені?

– Так, – беззаперечно відповіла.

Поки ми їхали у невідомому напрямку, я коротко розповіла все, що сталося після відкриття галереї, завбачливо оминаючи подробиці, пов’язані із Крісом. Чомусь мені не хотілося посвячувати Нейта у всю глибину власної душевної драми. З урахуванням останніх, знову ж таки неповних, відомостей, підслуханих нещодавно, деякі речі могли відкритися зовсім в іншому світлі. І до того я б воліла перетравити все це самостійно, якщо, звісно, мені не забракне сил.

Дорогою Нейт мовчав, слухаючи мої зізнання. Час від часу перевіряв мій стан у дзеркалі заднього виду. Він не засуджував мене. І це була ще одна вагома риса, що вирізняла його ставлення до мене з-поміж інших. Що б я не зробила, Нейт ніколи не засуджував. От і зараз він ладен був кинути все і вирішувати мої нерозв’язні проблеми. Якби я була здатна зараз відчувати нормально, я би була йому вдячна.

Їхали ми дуже довго, я встигла задрімати. Прокинулася від того, що Нейт обережно виводив мене з машини.

– Приїхали, сонце. Потихеньку, не поспішаймо, – приказував він, притримуючи, щоб я не впала.

Навколо було темно хоч в око стрель. Все, що вдалося розгледіти, – темні обриси величної будівлі у кілька поверхів, що нагадувала заміський англійський будинок. Вікна світилися тільки на першому поверсі. Решта були занурені у пітьму.

На порозі нас зустріли двоє охоронців, швидко пропустили, коли Нейт щось прошепотів одному. Незважаючи на такий пізній час, у вестибюль вийшла дівчина у білому халаті, приязно посміхаючись.

– Я до лікаря Ламберта. Він чекає на нас.

– Так, містере, я проведу, – вона зробила запрошуючий жест.

– Нейте, – я вчепилася в рукав братової сорочки, – куди ти мене привіз? Що це за місце?

– Безпечне місце, і це найголовніше. Не турбуйся. Я про все подбаю.

– Я не сумніваюся, але мені якось моторошно. І що це за лікар Ламберт? Це лікарня?