Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Та що там ті пари?!

Саме на перших двох можна було як слід виспатися, бо що естетика, що етика, що естетика разом з етикою – це все фуфло, це лише для повноти його майбутнього диплому. Для «корочки», коротше кажучи. А справжня освіта, справжня історія справжнього, а не вигаданого життя – вона не в університеті, вона тут, у підсобці гастроному на проспекті Карла Маркса, що у славетному місті Дніпропетровську, яке виховує таких славетних людей, як Двобровий Орел[65] – покійний Льонька себто!..

Так-так, Ремка ані секунди не жалів, що поїхав подалі від батьків з Києва вчитися в цей обласний центр. Бо на що міг розраховувати в Києві юнак-єврей, який захотів стати професійним істориком?! Поступити в Університет імені Шевченка?! Ага, так його й чекали в цьому кублі прихованих націоналюг-бандерівців!.. Ні-ні, у «червоний» Універ таких, як-от Ремка Богораз, і на гарматний постріл не допускають. Хай навіть це не «поштова скринька» з анекдоту, та й прізвище у нього закінчується не на «-ШТЕЙН», «-МАН» чи «-БЕРГ» – все одно його вирахують, зганьблять і виженуть, навіть якби примудритися туди поступити.

Тим паче безглуздо було випробовувати долю в Москві чи в Ленінграді. Там і своїх охочих вистачало. Без Ремки Богораза.

Був іще один варіант – поступати в якийсь технічний вуз. Наприклад, у Київський розплідник ідіотів[66] чи в Інститут харчових технологій[67], чи на крайняк вскочити у ЛІІВТ[68]. Та от біда: Ремка був чистим гуманітарієм, так би мовити – «ліриком», поведеним на історії. Математику, фізику й інші точні науки він не міг терпіти в принципі, а тому удавати з себе технаря навіть не збирався. Та нізащо!..

То який же вихід? Після тривалих роздумів Ремка вирішив поїхати якомога далі в глибинку від республіканської столиці. Дніпропетровський універ для цього підходив ідеально! Отож хоча навчання тут обернулося необхідністю поселитися в гуртожитку та підробляти вантажником у гастрономі, молодий чоловік не скаржився. Навпаки, пишався, що проходить майже такі самі «Мої університети»[69], як і великий пролетарський письменник Горький. Сьогодні вночі чергову історичну лекцію йому готувався прочитати Денис Єгорович Голощокін – що ж, тим краще! У передчутті цікавої історії Ремці вже несила було терпіти…

Звісно, він дотерпів. Але почув зовсім не те, на що сподівався. Бо, як писав колись його улюблений літератор – О.Генрі: «Отже, нам є про що розповісти. Можливо, ця повість особливо припаде до вподоби не надто розбірливому вуху Моржа, бо в ній справді можна знайти і шхуни, й чоботи, й сургуч, і капустяні пальми, і президентів – замість королів. Додайте до цього трохи кохання та змов, щедро посипте цю мішанину тропічними доларами, зігрітими не так жарким сонцем, як гарячими долонями шукачів щастя, – і ви можете вважати, що перед вами саме життя, таке просторікувате, що й найбалакучіший із Моржів утомився б, слухаючи його»[70]. Отож і Ремка приготувався вислухати щось незвичайне, але все ж жахливо банальне, натомість почув таке, що й на вуха не налазило, як заведено казати у подібних випадках…

– Після зустрічі, що сталася в кафетерії нашого гастроному рівно п’ятнадцять років тому, мене викинули з «Південмашу». Точніше, відсторонили від деяких робіт, пов’язаних з Космосом. А пішов звідти я вже сам – бо не схотів працювати над тим мотлохом, над яким мені пропонували працювати після того, як… як мене відсторонили… як заборонили… Ну-у-у, коротше, після всього того, що сталося. Отакі-от кепські справи, Ремко.

Чесно кажучи, студент розгубився, хоча подібне і ставалося вкрай рідко. Але з іншого боку… Перед ним на грубо звареному металевому возику розсівся криво усміхнений здоровань-вантажник, який дихав Ремці в обличчя густою сумішшю горілчаних випарів з ароматами пряного оселедця і квашених огірочків. І при цьому варнякав щось малозрозуміле про їхній гастроном, «Південмаш» і Космос!

І як же тут не розгубитися, скажіть на милість?.. Ясна річ, Ремка зажадав пояснень. На що Денис Єгорович не повівся:

– Е-е-е, ти диви, студенте, знай своє місце!.. Якщо хочеш довчитися у своєму університеті, а не як-от я… недопрацював там, у конструкторському бюро… Тоді знай своє місце! Пайняв, хлопчисько?

– А що, можна і не довчитися?

– Це вже дивлячись, як глибоко ти зас-с-сун-неш с-свого носа туд-ди, куд-ди сув-вати не с-с-слід. От я, наприк-клад, с-с-сунув…

– А от мені так здається…

– Коли щось здається, х-хреститися треба, – зітхнув здоровань. – Якщо я с-с-сьогодні трохи тойво… трохи випив навіть…

Тільки що здорованя била легка пропасниця, однак він спромігся опанувати себе, помахав долонею перед обличчям і спитав:

– Мабуть, тхне від мене, га, студенте?

– Справжній п’яний «факел», такий, що ого-го! – кивнув Ремка. – немовби ви дійсно не хто інший, як казковий Змій-Горинич.

– Таке життя…

– Але все ж таки, що ви робили на «Південмаші»? І що сталося в нашому кафетерії п’ятнадцять років тому?

– Всього я тобі не розповім, а лише те, що можна розповідати.

– Ну давайте вже, не тягніть…

Денис Єгорович ще раз потужно дихнув «факелом» у бік студента. І заговорив. Майже не зупиняючись, на одному диханні розповів про бесіду в кафетерії гастроному з кореспондентом харківської газети Остапом Гапочкою, якого так і хотілося назвати Остапом Бендером, який справляв на співрозмовника не дуже приємне враження… і якому, разом з тим, несила було відмовити! Більше того, хотілося викласти все, що знав – хоча про предмет розпитувань (якісь компоненти ракетного палива, винайдені у Харкові ще напередодні війни) Голощокін не мав найменшого уявлення. І якби цей товариш Гапочка не посилався на рекомендацію, отриману від товариша Буштинця – співробітника Інституту електрозварювання імені Патона, з ним навіть розмовляти було б не варто.

З іншого боку, кореспондент цей повсякчасно згадував такого собі Мирослава Сергійовича Сусла – а хто він такий, Денис Єгорович не мав найменшого уявлення! Про що і поспішив завірити товариша Гапочку. Але той усе не відставав: мовляв, розкажіть та й розкажіть!.. Довелося пояснити йому предмет науково-пошукової та конструкторської зацікавленості товариша Голощокіна. Пояснити так, щоб не розкривати суть секретних конструкторських робіт. Але ж водночас надокучливий кореспондент мав би зрозуміти, що ні до яких секретних компонентів палива, зокрема ні до якого «штучного перкалю», він жодного відношення не має!.. Ну, він і пояснив, як тільки міг пояснити у тій ситуації.

– Ага-а-а… Ага… І за це вас поперли з «Південмашу»?

Нарешті Ремка почав бодай про щось здогадуватися.

– Ні, не за це.

Горинич чомусь здригнувся, потім гучно гикнув, знов дихнув на співрозмовника густим оселедцево-огірковим перегаром і продовжив:

– Точніше, формально за це. Але