Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 119
Перейти на сторінку:
лише формально… А чи ти знаєш, студенте, якою є найбільша і найжахливіша помилка того, хто сідає «розписувати пулю» з професійним шулером-картярем?

– Не знаю, – чесно зізнався Ремка. – То яка ж?

– Найбільша помилка в тому… – кремезний вантажник суворо погрозив відстовбурченим пальцем з поламаним, облямованим брудною кайомочкою нігтем комусь невидимому. – В тому полягає його найбільша помилка, що він загалом зголошується зіграти у преферанс із тим, обіграти кого не має найменшого, наймізернішого шансу! Отак-от, студентику…

Ремці дуже не сподобався занадто сумний тон співрозмовника, і щоб розрядити ситуацію, він наважився розповісти один із найулюбленіших своїх анекдотів:

– Гориничу, а знаєте анекдот, як батюшка у преферанс програвся?

– Ні, не знаю.

– Ну, тоді слухайте… Отже, приходить якось піп у «наливайку» і каже бармену: «Послухай-но, чадо, а налий мені кухоль пивка і дай тараночки!»

«Батюшко, а чи не подати вам до пивка ще й горілочки? Адже пиво без горілки – це, вважайте, гроші на вітер! І з чого це така скромність – тара-а-аночки?.. Ви ж завжди не просто тараночку, а воблочку замовляєте. Або баличку, ікорочки…»

«Та я б із задоволенням, – каже священник, – от тільки не вийде, бо не при грошах я».

«А чого це раптом не при грошах?..»

«Бо у преферанс програвся я, чадо. Просто в пух програвся, отож і не маю тепер грошей».

«Ба-а-атюшко, ну що ви таке кажете?! Ви ж такий досвідчений преферансист – і раптом програлися?! Та не може того бути!.. Не вірю».

«І тим не менш, чадо, тим не менш».

«То як же це ви програлися?»

«Та от… зіграв тотус[71] без козирного туза».

«Ба-а-атюшко! Але ж як можна зіграти тотус без козирного туза?!»

«Можна, чадо, можна: повалили й відібрали…»

Вантажники реготали хвилин зо п’ять, аж поки Ремка не пробелькотав, витираючи кутики очей тильним боком долоні:

– Ну гаразд, я розповів анекдот, а що там було з вами?..

– Ох, студенте!.. Ох, ти ж і полюбляєш анекдоти!.. Х-х-ху-у-ух-х-х…

Звісно, на це треба було відповісти в дусі: «А хто ж їх не полюбляє?» й розповісти чергову веселу історію, потім ще і ще. Однак зрозумівши, що таким чином колега намагається зісковзнути з теми, Ремка на провокацію не піддався й мовчки чекав на продовження.

– Однак, бачу, тобі не тільки анекдоти до вподоби, – констатував Денис Єгорович.

Студент лише мовчки кивнув.

– Ну добре, твоя взяла, – зітхнув Голощокін. – Отже, після задушевної бесіди з Остапом цим… з Гапочкою… М-да-а-а… Попервах усе було спокійно, але потім – десь так через рік після тієї зустрічі – один із супутників серії «Космос»[72] накрився мідним тазиком.

– А-а-а… що сталося з тим супутником?

– Не знаєш?

– Та звідки ж мені знати! Адже хоча в ті роки я пішки під стіл вже не ходив, тим не менш навіть до школи мені було ще далеченько.

– А як не знаєш, то краще тобі й надалі не знати, що ми на орбіту запускаємо, а воно потім звідти прилітає[73] назад… або не прилітає. Та й невідомо, що краще: коли прилітає чи коли на орбіті губиться?.. Отак-от.

– То виходить, що ви розробляли той супутник, який?..

– Послухай-но, студенте, от чого я терпіти не можу, то це приписувати собі чужі досягнення! – Горинич скептично скривив губи.

– Отже, ви кажете, що й справді супутник розробили?

– Я того не казав, – здоровань знову скептично подивився на співрозмовника і попрохав: – Ти ж зрозумій мене тільки, прошу! Якщо я скажу, що не розробляв той клятий «Космос», – тоді все, вважай, видав таємницю державної ваги! Якщо почну хизуватися, що розробляв… Буде те саме.

– Ну гаразд, як хочете, – пересмикнув плечима Ремка. – Діло хазяйське. Але тоді виходить, що якщо не сам супутник ви розробляли, то-о-о… Тобто ракета-носій[74], я вірно зро- зумів?

– Вірно, не вірно – а я тобі цього не казав.

– Ага…

Помовчавши трохи, перетравлюючи почуте, Ремка знов заговорив:

– Отож виходить, що ви розробляли ракету…

– Був причетний до конструювання певних елементів, якщо бути точним.

– Були причетні до конструювання певних елементів ракети, яка успішно вивела на орбіту супутник «Космос», який зазнав аварії… Тоді виходить, що з ракетою все було гаразд, так? Адже супутник вона вивела успішно…

– Так, наші ракети – вони загалом найкращі у світі, запам’ятай це, студенте! – із дещо загадковим виглядом посміхнувся Горинич.

– Але якщо так… тоді за що ж було вас звільняти, якщо-о-о…

– Як це – за що?! Ти ще запитуєш?!

– Але ж!..

– Слухай сюди, студентику: з мене зробили цапа-відбувайла, ото й усе. Бо причина аварії могла полягати або в конструкції того супутника «Космос»… чи його конструктивних елементів – назвемо це так… Або причину аварії треба було шукати у ракеті-носії. І байдуже, що ракета чітко, без збоїв відпрацювала по всій траєкторії: вона могла спрацювати на «відмінно» – однак при цьому, наприклад, щось там сталося під час розстиковки з доправленим на орбіту супутником!.. Ну-у-у… припустімо, щось там не роз’єдналося вчасно – от тобі й негативний вплив! І вже подальша низка команд виконувалася неналежним чином. Можливо таке, га?

– Якщо подумати… ну-у-у… цілком можливо.

І Ремка подивився на співрозмовника якимось винуватим поглядом.

– От те саме вирішила й державна комісія, яка вела розслідування. Тим паче що супутник той на навколоземній орбіті залишився й дослідити його не було жодної можливості.

– Як, тобто, на орбіті?!

– М-м-м… Є таке поняття, як орбіта поховання, – озирнувшись навкруги, обережно мовив Горинич. – На цю орбіту відправляють те, що не можна повертати на Землю. І весь цей мотлох кружляє там, кружляє… Теоретично – до нескінченності кружляє й не падає. Бо як впаде, тут, на Землі, велика біда може статися… Ну то як, второпав?

– Приблизно.

– А знати все достовірно ти не можеш! Бо права такого не маєш, – розвів руками Горинич, при цьому широкому жесті втратив рівновагу і мало не звалився з металевого возика. – Отже, комісія не хотіла звільняти нікого, причетного до розробки супутника. Лишилося зіпхнути все на ракету-носія. Що ж… Члени комісії прошерстили склад конструкторського колективу, який працював над ракетою, – отак і знайшли мене! З’ясували, що я бесідував з «Остапом Бендером», з явним падлюкою-провокатором. А з’ясувавши такий факт – перевели на нижчу посаду й заразом відсторонили від робіт, пов’язаних з космічною тематикою.

– І все ж таки не розумію…

– Не розумієш, бо ти – нормальний хлопець, який керується здоровим глуздом. А ті, з подачі яких мене відсторонили, вони просто шукали, кого б зробити цапом-відбувайлом! Зробили мене. Керуючись висновками комісії, з головного інженера проекту мене понизили до інженера-конструктора першої категорії. Ото, власне, і все.

– Тобто… виходить, що вас не

1 ... 60 61 62 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"