Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Та ти зрозумій нарешті: коли після… м-м-м… після найтіснішої, на рівні головного інженера проекту, участі в роботі над однією з найкращих наших ракет тебе силоміць примушують проектувати дитячі візочки!..

– Та ви що! Навіть так?..

– Саме так!.. Отож у мене, сам розумієш, самолюбство є сяке-таке. Отож не витерпів я і звільнився звідти. Вирішив, що краще вже вантажником у гастрономі бути, руками й горбом на хліб заробляючи, ніж отаке знущання терпіти. Такі-от справи, студенте. І от тепер, коли настає річниця нашої з «Остапом Бендером» бесіди, я дозволяю собі трохи тойво… напитися. А відслідкувати цю річницю легко: благо, товариш Брежнєв покійний здогадався в той же день Конституцію свою прийняти. Ну-у-у, десь отак-от…

Ремка лише потилицю почухав, не знаючи, що й сказати у відповідь. Справді, почувши таку незвичайну історію, хто завгодно розгубиться! Невже це правда?!

З другого боку, навіщо Гориничу брехати?! Тільки щоб похизуватися перед напарником, чи що?.. Ні-ні, історія ця на антирадянські побрехеньки не схожа, аж ніяк не схожа: надто вже щирим був кремезний вантажник, розповідаючи її. Але ж якщо почуте ним – це правда… Тоді це все жахливо! Просто жахливо, інших слів не підібрати.

А з третього боку…

Так, з третього боку, розповідь Горинича ну дуже вже нагадує колізію комедії «Блондинка за рогом»[75] за участю Андрія Миронова й Тетяни Догилевої! Як там все відбувалося?.. Астроном-невдаха розчаровується в житті, спивається і йде працювати вантажником в універсам, там закохується… ну, й так далі. А тут ракетного конструктора понижують у посаді, тоді він звільняється і стає вантажником в гастрономі…

Безперечно, схожість є! То, може, Горинич подивився кіно і вирішив просто прибрехати напарникові?! Але ж він працює вантажником уже не перший рік. Та й з його слів виходить, що відбулося все, про що він розповів, п’ятнадцять років тому. Отже, ще у 1969-му. То може, це не він підлаштував кіно під своє життя, а навпаки?!

А якщо навпаки – то виходить, що… не він один зазнав подібної несправедливості! Виходить, так само як він, постраждали й інші. Але ж це жахливо! О-о-ох, до чого ж це жахливо!..

Бібліотека-музей ім. Аркадія Гайдара, Канів, 26 жовтня 1984 року

Сьогоднішній робочий день був особливим, бо хоча 43-ті роковини з дня героїчної загибелі Аркадія Гайдара – дата жодним чином не кругла, тим не менш деякі заходи вони запланували й успішно провели. До того ж сталося те, чого Ніна Панасівна давно вже очікувала: вловивши момент, коли нікого стороннього поблизу не було, директор звернувся до неї все одно якомога тихіше:

– Дуже прошу трохи затриматися після роботи й зазирнути до мене в кабінет на пару слів.

– Так я ж, власне, і не поспішаю, – так само тихо відгукнулася вона.

– Тим паче! Отож зайдете.

Що ж, ось і відгомоніли напружені некруглі роковини.

А ось і двері директорського кабінету.

– Чи можна увійти, Василю Панасовичу?

– Так-так, Ніно Панасівно, проходьте, я на вас чекаю.

Вона увійшла, опустилася на стілець біля столу… і чомусь пригадала, як заходила в цей самий кабінет до Елли Ніканорівни – попередниці товариша Берези. Пригадала також, до чого мило вони тут чаювали, як тоненько наспівував чайник на електроплитці, яку старенька директорка вперто називала «керогазом». Ох, як давно все це було!.. Як давно!..

– Ніно Панасівно, сподіваюся, ви розумієте, навіщо я запросив вас на персональну бесіду, еге ж?..

Чи розуміє вона?! Ну ясна річ, що розуміє! Вона ж геть не дурна…

– Ви запросили мене, Василю Панасовичу, бо мені вже виповнилося п’ятдесят п’ять років. Отож зачекавши, щоб ми відсвяткували роковини з дня загибелі Гайдара…

– То що скажете, Ніно Панасівно?

– Скажу вам, Василю Панасовичу, що треба виконувати вимоги чинного законодавства – зокрема, Кодексу законів про працю.

– Ага, он ви як питання ставите…

Не відводячи очей, директор ледь помітно посміхнувся і мовив:

– А я, уявіть собі, навпаки, хотів запропонувати вам не виходити на пенсію, а залишитися працювати в нашій бібліотеці-музеї. Що скажете?

– Це ви-и-и… серйозно?..

– Завіряю вас, Ніно Панасівно: цілком серйозно.

– Та невже?!

– Саме так.

– Це для мене повна несподіванка, якщо чесно…

– То ви лишаєтесь або-о-о… все ж ні?

Якщо бути чесною, то Ніна Панасівна з величезним задоволенням підтвердила, що бажає одного-єдиного: не порушуючи вимог КЗпП, вийти на пенсію. Але ж директор щойно зізнався, що, навпаки, не хотів би цього. Не хотів би, хоча Ніна Панасівна не приховувала своєї нелюбові до теперішнього начальства. І тим не менш їй пропонують лишитися. Але чому?! Чому, чому?..

Не маючи достовірної відповіді на це, неможливо було діяти вірно. А помилитися у такій делікатній справі Ніні Панасівні не хотілося. Ох, до чого ж не хотілося!..

Втім, як і пояснювати Василю Панасовичу, що вона не любить його через те, що він колись працював у музеї Шевченка. А заразом доведеться пояснити свою нелюбов до Кобзаря. Розповісти, як їх з покійною матінкою колись давно – ще у Києві – цькували сусіди. І головне – за що цькували…

А от цього Ніна Панасівна робити не хотіла ну просто нізащо!!!

Але як же тоді їй вчинити?! От як?..

1985. Правило бумеранга

Будинок по вул. Хорива, № 4, Київ, кінець травня 1985 року

Несподівано у Валерчиній родині сталися зміни настільки великі й несподівані, що аж не вірилося. Коли два роки тому батько проходив чергову медкомісію в Жуковському, то додому приїхав не тільки відпочилим, але й з новими далекосяжними планами: він вирішив трохи перекваліфікуватися й літати на «ІЛах».

– Дивись, Валерко! – аж захлинаючись від щирого захвату, говорив він, демонструючи синові фотографію Іл-76: – Оце літак – усім літакам літак! Поглянь тільки на цього красеня і відчуй, яка це міць, яка сила!..

Переймаючись якимись своїми думками, Валерка неуважно ковзнув поглядом по фотографії, але ніякого особливого захвату чомусь не відчув. Літак йому видавався звичайним, не кращим, але й не гіршим від інших – от тільки хіба що якимсь… величеньким, чи що?..

Натомість тато, охоплений полум’яним бажанням підкорити і цю сталеву «пташку», рухався до своєї мрії досить швидко й цілеспрямовано. Отож іще до початку літа 1985 року Леонід Семенович склав іспити та закінчив курс із вивчення літаків Ілюшина. Тоді й потрапив до складу ташкентського льотного загону. Тепер його посада звучала як «бортінженер літака Іл-76».

– Синку, скоріше закінчуй свій виш і будемо працювати разом! – обійнявши Валерку за плечі, говорив тато: – Ех-х-х, шкода все ж таки, що ти не послухався мене і до КІІЦА[76] не пішов навчатися!.. Бо