Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Старого знайомця не знайдеш. Спробуй натомість побачити нового, — прошепотіла йому Віра Забіла.

Пилип із властивою йому методичністю, питання за питанням, узявся вивчати старого нового друга.

— Павичу, ти не знаєш, що сталося з твоїм учителем, Мироном Деригорою?

— Хвилі. Чорні хвилі забрали, — Савка прицмокнув губами і долонями зобразив рухи хвиль.

Мирон зник безвісти напередодні Північної війни, його тіла не знайшли. Поширена смерть розвідників.

— А пригадуєш, як гуляв з нами Києвом?

— Завелике, забагато, — Павич заламав руки і нервово озирнувся. — Старі нитки, нові нитки, рояться в кубельці, не розібратися, не розрізати, загубитися-загу битися...

Марнуєш час на божевільного.

Ного обличчя застигло та змінилося так швидко, що Пилип пропустив мить перетворення. Тривога і страх зникли, натомість Савка дивився прямо у вічі Пилипові.

— О, червоні вогники! Не ховайтеся! — він смикнув павине перо за вухом. — Той, що всередині, сильний. Давно зламав кордони Ецерона. Нашіптує...

Він знає.

— П-про що ти? — Пилип ледь стримав тремтіння голосу.

Його треба вбити!

— Серце, не стукай так швидко, — розсміявся Савка та обережно торкнувся вказівним пальцем між лоба Олефіра.

— А ти замовкни.

Дотик був м'яким, ледь відчутним. Пилип неабияк перелякався: вперше хтось без жодного натяку зрозумів...

— Ецерон його кліть. Сильний! Тримай і не випустиш, — Павич голосно розреготався, а потім сполохано замовк, ніби злякавшись звуків власного сміху.

— Не розповідай нікому, — прошепотів Пилип.

— Прошу.

Про всяк випадок він озирнувся, але всі навколо святкували і їм було байдуже до цієї розмови. Лише Забіла глянула на них, але поглядом шукала Савку — наче мама, що наглядає за маленьким сином.

— Не розповідай нікому, — повторив Пилип. — Нехай це залишиться нашою таємницею. Домовилися, брате?

— Секрет Ецерона, — Савка приклав пальця до губ і розсміявся. — Секрет.

— Дякую.

Несподівано для себе Пилип розповів йому про Майю. Слухач із Павича був кепський, але Пилип говорив і не міг спинитися. Та й кому ще він міг це розповісти? Савка не засуджував, не співчував, не цокав язиком, не ляскав по спині — просто розгойдувався на лаві та слухав чи вдавав, що слухає, а більшого й не було треба.

Інколи до них підсідали добряче захмелені Гнат, Ярема та Северин, і старі знайомці здіймали тости. Савка, як і Пилип, не вживав алкоголю: всі чарки, які йому підсовували, виливав під ноги із виразом огиди.

Глибокої ночі, коли гості провели молодят і почали розходитися, Пилип покликав Савку за собою. Він раптом згадав про справу, яку не хотів відкладати до наступного дня: бозна, що вбрикне Павичу до голови завтра, він може зникнути так само раптово, як і з'явився... А Пилип хотів віддати те, що майже сім років чекало між сторінками старої книжки без палітурки.

— Це належить тобі.

Скалічений характерник обережно, кінчиками пальців, узяв дагеротип. Довго роздивлявся зображення, на якому застигли п'ятеро — Северин, Гнат, Пилип, Ярема та він — через кілька днів після прийому до Сірого Ордену, молоді й веселі, у новеньких лицарських одностроях.

Губи Павича ворухнулися. Він часто-часто закліпав, указівний палець торкнувся власного обличчя на знімку, погладив лоба, провів по шапці, з-під якої буяла густа чуприна. Підняв палець до пошрамованого черепа, провів глибокими борознами на шкірі.

— Брате, з тобою все гаразд? — прошепотів Пилип. Він сам був ладен розридатися.

Павич міцно обійняв його, а потім шморгнув і без слів пішов геть, розмазуючи сльози рукавом сорочки. Потому Савка зник. За два дні Пилип отримав від нього повідомлення з єдиним словом: «Дяка».

...Буран проминув дорожній знак, що вітав усіх добрих подорожніх, які прибули до славного села Старі Сади.

— Майже приїхали, — Пилип ласкаво провів долонею по кінській шиї. — Станеш у затінку, біля води та зелені, і жодні ґедзі там тебе не дістануть.

Буран радісно заіржав у відповідь.

Мабуть, цією дорогою їхав Щезник, коли без дозволу покинув ватагу, аби побачити молоду відьму, яку кохав до нестями. Тоді Пилип геть не зрозумів цього вчинку та мовчки засуджував побратима. Тоді він вважав, що народжений одинаком... А вже через рік сам не раз порушував розклад вартового, аби якомога швидше повернутися до Майї. Щоразу летів до неї, як птах до гнізда, а коли війна забрала її, гостро відчув, яким порожнім стало життя без людини, до котрої хочеться повертатися.

Буран спинився біля хати, що стояла край лісу, і характерник спішився. Тлустий чорний котисько, який вигрівався на сонечку, зміряв прибульця підозріливим поглядом, зашипів та зник у хатині. Наступної миті звідти випурхнула жінка — немолода, красива, з хвилястим темним волоссям, пронизливим поглядом і лукавою посмішкою.

— Що привело змученого пана лицаря до відьминої оселі? — спитала дзвінким голосом, який пасував би двадцятирічній юнці. — Похмілля? Закреп? Сифіліс? Усе разом? Для Сірого Ордену завжди маю гарні знижки.

— Вітання, Соломіє, — Пилип стягнув з обличчя маску і вклонився. — У мене послання від Захара Козоріза.

— Он воно що, — відьма зіщулилася. — І що ж переказує Захар Козоріз?

— Він каже, що мені можна довіряти. Я прибув для розмови з паном Буханевичем за наказом Ордену. Жодної кривди. Маю розслідувати, хто познущався з його рукопису.

Відьма кілька секунд вивчала Пилипа, а потім кивнула.

— Гарна коса. Як тебе звуть?

— Пилип Олефір.

— Чи не знаєш часом Северина Чорнововка?

— Я його друг. Чув трохи про вас.

— Сподіваюся, тільки хороше, — вона всміхнулася вже іншою усмішкою, ширшою й теплішою. — Став коня і заходь усередину, Пилипе.

У невеличкій хаті Пилип кілька секунд звикав до надзвичайно густого і пряного повітря. Відьмина оселя була переповнена сушеними травами: різноманітні духмяні оберемки заполонили ледь не всі можливі поверхні, завішували стіни, звисали з-під стелі, стирчали по кутках — саме вони займали тут найбільше місця. Соломія відсунула килимок, під яким виявилася ляда, підняла її та гукнула:

— Вилазь, письменнику! Свої приїхали.

З льоху вибрався пом'ятий Володимир Буханевич. За останні дні він скинув не менш як пів пуда ваги.

— О, пане Олефір! Як добре, що послали саме вас,