Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

…Поважні пані з поважних фірм, ламаючи підбори, неслись на передову, аби борщ в каструлях не вистиг, а потім, підправляючи макіяж і витираючи сльози, бігли на роботу, щоби дорогою назад занести на Майдан вечерю.

…Люди в інвалідних візках умовляли таксистів підвезти їх туди, де вони могли б виколупати з землі бодай один булижник, аби долучитися до загальної справи.

…Комп’ютерники «банили» брехню, котра вихлюпувалась на сторінки соціальних мереж.

…Книгомани зносили книжки в народну бібліотеку, художники розмальовували каски.

…Водії не брали грошей, зачувши прохання: «Підкиньте до Майдану»…

…Діти по телефонах казали матусям: «Не хвилюйся, я на останньому сеансі в кіно!» — і стояли ТАМ.

…Касирки супермаркетів і аптек додавали до набору ліків і їжі щось «від себе», зрозумівши, що покупка робиться «для Майдану».

…Риночні торговці підкладали до «підозрілого» набору однакових шкарпеток ще одну безкоштовну пару: «Передайте хлопцям і від мене!».

…Черги в лікарню — на здачу крові.

Тут були всі, для кого обвуглений, поранений, залитий кров’ю Київ став чарівнішим і ріднішим за будь-яке найстерильніше місто Європи і хто — «з шампунем!» — прийде відмивати кожен його метр…

Потім, коли все скінчиться.

Коли?

Це питання непокоїло всіх.

Дні тяглися безкінечно.

Дні взагалі стали безрозмірними.

Дні стали для неї, як гойдалка. Емоційна гойдалка.

Попри те переконане і вперте — «вони не пройдуть!» — її, як і багатьох інших, терзав страх.

Він виповзав несподівано з підступним запитанням: «Невже намарне?».

Адже сила проти них стояла силенна.

Не сила — система. Залізний механізм, котрий вона побачила в блокбастері «Аватар». А летючі коні, кольорові дракони, дивовижні звірі і сама природа — були з царини фантазій.

Проте мить розпачу миналася і та емоційна гойдалка стрімко летіла в бік — «Ні, не пройдуть!». А вся та «кіношна» міфологія оживала, ставала реальною.

Адже якісь невідомі сили змушували вітер дмухати в бік чорного війська — саме туди, куди мусив іти дим від запалених шин. А посеред хмар несподівано проблискувало сонце і, коли було треба, зима ставала м’якою, лагідною. А в найтяжчі дні — навпаки: природа міцно цементувала набиті снігом мішки, котрими укріплювали барикади.

У медичному пункті, облаштованому в бібліотеці метрах у трьохстах від «беркутівського» ланцюга, вона навчилася досить простих і корисних речей — витягати з кінцівок гумові, а згодом і справжні кулі, витягати з-під куль власне повстанців. Приймала і сортувала ліки, котрі тоннами зносили городяни.

Два чи три рази Семенович відправляв її ночувати додому.

І саме тоді їй ставало страшно.

Страшно було їхати в метро серед нафарбованих жінок, що щебетали по мобільних телефонах, чоловіків з портфелями чи молодиків у навушниках, в яких, певно, лунала музика. Дивували черги в магазинах: люди запасалися харчами!

Але попри це здивування «мирним» плином життя вона знала, що під кожною посмішкою і за кожною розмовою по мобільнику, в кожному навушнику пульсує нерв Майдану, і що повернувшись додому всі ці люди прикиплять очима до екранів телевізорів чи моніторів. І що на недільному народному Віче їх знову буде мільйон. Але вони, з різних причин, не можуть весь час, як вона, Марина, знаходитись у центрі того розверстого організму, в котрий перетворився маленький п’ятачок у центрі столиці.

Власне, вона теж їхала посеред них мовчазна і спокійна, а в кишені лежав ключ від квартири, де можна було зварити каву чи пельмені.

І залізти в теплу ванну…

Однак короткочасне перебування вдома стискало її серце невимовним страхом — від почутих по телевізору новин, від думок про тих, хто лишився в наметах.

Страх зникав лише там, на Майдані.

Тому вона ночувала вдома лише двічі.

І навіть на сніданок бігла до мерії, пила чай з пластикової склянки, заїдала шматками весільного каравая.

Чомусь люди несли весільні караваї з традиційними «шишечками» і голубами. Потім їй пояснили, що їх випікали на поминки загиблих хлопців, котрі так і не встигли одружитися…

Поспіхом снідаючи разом з усіма, вона відтавала від крижаного страху, слухала анекдоти, сміялася. І хтось обов’язково уривав той сміх. І всі замовкали, згадуючи тих, хто вже ніколи не засміється. А потім всі розбігалися, напевне не знаючи, чи зберуться тут у такому ж складі завтра, або — принаймні в обід…

А зібравшись, тривожно оглядали присутніх: а де той… Той, бородатий… Ну той, що «про кішку розповідав»… І боялися почути відповідь.

Часом хтось вигукував невтішне «Все намарно!».

І тоді западала тиша.

А той, хто зопалу вигукнув це, злякавшися тиші, цидів крізь зціплені щелепи: «Та ні… Ми ще повоюємо!» — і його починали плескати по плечі, мовляв, от так вже краще.

Марина все більше мовчала.

Навіть дивно: чому б не потелефонувати Ліні, не заспокоїти її, мовляв, «я тут — а де ти? — давай зустрінемось біля архангела Михайла — будемо разом…». Або домовитись з кимось іншим — з клініки.

Просто посидіти, погомоніти, завести «на екскурсію» до медичного пункту, показати, якою стала вправною, поскаржитись на біль у грудях і ногах, пожалітися, що скучила за сином, так скучила…

Осудити вовкулаків з Маріїнського парку, поохкати над їхніми звірствами — тими, що бачила на власні очі і тими, які показували по телевізору, пообговорювати дії і виступи політиків, висловити своє бачення майбутнього…

Але таких розмов довкола точилося надто багато.

І Марині здавалося: щойно вона підтримає їх, як те туге коло гніву в ній розірветься, розпорошиться на купу слів, а можливо — сліз. І вона стане слабкою, знесиленою.

Зараз ми сильні своїм відчаєм, вірою і духом, думала Марина, але прийде час і ми станемо сильними своєю силою — тією істинною силою, яка дрімала всі ці роки.

Так, нас свідомо послабляли: розбещували і обкрадали армію, руйнували і «здавали своїм» за безцінь промисловість, витискали останні копійки з науки, опускали нижче плінтуса культуру.

За сценарієм, котрий чітко вималювався лише тепер, чиновництво роз’їдало країну зсередини, як жук-короїд виїдає серцевину могутнього дуба, залишаючи під корою стовбура гнилизну аби було легше завалити його, потрощити на друзки і якнайшвидше знищити.

Саме тепер, попри всю вірну риторику промов і патетику подій, Марина з особливою огидою згадувала якісь дрібниці, котрі нині стали для неї особливо ненависні.

Скажімо, звичка одночасно їсти зі слоїків вінегрети під час обідньої перерви, одягати під брюки рвані колготки, а нові — класти до морозилки аби носилися довше, влаштовувати грандіозні черги в магазинах перед святами і викидати половину накупленого на смітник після них, показово ходити до церкви у Великдень аби увечері горлати п’яних пісень під