Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

Не думати.

Не читати.

Не прагнути більшого.

Таким було її гумове містечко, звідки збирали і централізовано привозили до парку перед будинком Верховної Ради автобуси з робітниками і безробітними, відвертими бандитами і байдужими заробітчанами, колишніми спортсменами-рекетирами і простими громадянами, котрі хотіли «побачити столицю на дурняк».

…Протистояння перевалило за другий місяць.

І з мирної демонстрації перетворилося на революцію.

Але чим вона могла закінчитися — ніхто не відав.

Зима була довгою.

Але всередині лютого засвітило яскраве, не зимове сонце…

…Марина вискочила з Михайлівського, куди зранку побігла по ліки — там їх було більше. А у неї «на пункті» закінчувалося знеболювальне. Дослухалась.

Здалеку залунали якісь нові звуки — схожі на ті, що чула в кіно «про війну і німців».

Не повірила: автоматні черги, що линули здалеку змішувалися з завиваннями сирен «швидких». Помчала вниз, на ходу одягаючи медичну накидку і міцно затискаючи під пахвою ліки.

Якоюсь зовсім другорядною думкою подякувала невідомій жінці за кросівки — вже досить брудні й потерті, але — крилаті.

Дісталася готелю «Козацький» і заклякла.

Так, позавчора вночі тут палав будинок Профспілок, горіли підбиті БеТееРи, наступали війська, знову звузивши коло аж до сцени, але по тій самій магічній формулі — «Не пройдуть!» — не пройшли. Говорили, що в Профспілках заживо згоріли понад тридцять поранених…

Але те, що побачила тепер, вразило, як не вражала жодна з тих нереальних реалій, в котрих жила ці два місяці: біля «Козацького» рівним рядом лежали вбиті…

Їх було багато.

А зверху, з Інститутської, несли ще і ще. Укладали поруч, накривали ковдрами і простирадлами, які сочилися кров’ю.

Зверху клали каски — помаранчеві, зелені, розмальовані — різні.

Але однозначно — крихкі для справжньої кулі. Довкола ходили священики, страшно завивали жінки…

Їй треба було бігти вгору, туди, де невеличкими когортами пробивалися до Жовтневого палацу хлопці.

Але ноги підкосилися.

Сіла на бордюр.

Дивилася на пробиті каски і дерев’яні щити. На те, як тріпочуть на мертвих руках живі записки — з прізвищами.

Отямилася від погляду. Він пронизав її всю, немов рентген.

Навпроти, майже в такій самій закляклій позі сиділа молода жінка.

Поглядала на неї і швидкими рухами робила замальовку в пошарпаному блокноті.

Хотіла відмахнутися, як від мухи: знайшла час для малювання.

Але не змогла поворухнутися.

Між тим, жінка перегорнула сторінку і підійшла до неї.

Марина, не підводячи голови, кілька секунд споглядала її ноги.

Точніше — чоботи.

Це були її чоботи!

Італійські, з мирного життя…

Але — чорні від сажі, сиві від попелу і подряпані.

Жінка присіла поруч.

Відкрила блокнот, показала аркуш, на якому щойно малювала.

Такі прості дії, але вони вивели Марину зі ступору.

На аркуші — вона, Марина. Двома-трьома розчерками. Але дуже схожа.

Глянула на жінку. Подумалось про «мирне» — здалеку та виглядала набагато молодшою…

— Вибачте, я геть зіпсувала ваше взуття… — сказала художниця.

Добре, що вона сказала саме це.

Не про смерть.

Не про вчорашній день і сьогоднішній ранок, не про те, що буде завтра.

Марина уважно поглянула на неї. Пригадала.

На дівчині (а точніше — молодій — і водночас постарілій за ці дні — жінці) був той самий одяг, що й півмісяця тому: картата вовняна куртка і плетений капелюх з довгими засмальцьованими зав’язками, чорні від бруду джинси.

Прозорий — «рентгенівський» — погляд, від якого світлішало в голові.

І якому хотілося посміхнутися навіть тут, навіть тепер…

— Як вас звати? — запитала Марина, розглядаючи малюнок.

— Ліка.

— Анжеліка? — чомусь уточнила Марина.

— Ні, просто — Ліка…

— Я — Марина. І я теж зіпсувала ваше взуття, Ліко… — сказала Марина.

Посміхнулась.

Підвелася.

Побігла вгору.

Туди, звідки цілили снайпери…

ЛІКА

Лютий, 2014

— Не кажіть їм код!!!

Крик пролунав в нікуди.

Можливо, він стосувався мешканців першого поверху…

Двері під’їзду гучно заклацнулись і настала тиша.

Чутно було лише важке дихання з десятьох грудей.

Крізь вікно на другому поверсі світило яскраве, не зимове сонце.

— Нагору!

Десятеро хлопців помчали вгору.

Крізь тупіт чобіт краєм вуха вона чула, як обертаються ключі у шпарках дверних замків. Постукала навмання в одну: «Відчиніть…».

Зрозуміла — не впустять…

Глянула вниз. Звивини сходів були як на долоні. Побачила, як там, унизу, відчиняються двері, в них влітають озброєні військові, з кийками напоготові.

Все було, як в кіно.

А, може, то і було — кіно — «Люди в чорному», наприклад?

Кліпнути очима, підвестися — і вийти з зали.

Але вийти — не вдасться.

Тупіт чобіт наближався.

Люди в чорному бігли сходами нагору. Хлопці в брудних камуфляжах здіймалися вище. Ще пару поверхів — і вони зіб’ються в одну неозброєну, загнану в глухий кут зграю, стануть колом, як на Майдані.

І — що?..

Поруч із нею біг старший чоловік, одягнутий більш-менш «по-мирному». Підхопила його під руку.

Він одразу ж зрозумів. Відхекався, стишуючи дихання, поправив куртку, витер обличчя, взяв її під руку.

— Ми їх затримаємо, — сказала вона хлопцям. — Там, нагорі — люк. Тікайте дахами…

І прошепотіла чоловікові:

— Ми йдемо з гостей… Вас як звуть?

— Ігор, — відповів той.

Його рука, зігнута в лікті, тремтіла.

Вона міцніше стисла її і вони повільно почали спускатися назустріч тупоту чобіт…

Коли вони були зовсім близько, голосно сказала:

— Це ж треба так влипнути! Що коїться, любий…

Тупіт наближався.

Вони бігли, здіймаючи кийки вгору — вже готові для ударів.

Їх було десять чи більше, але їй здалося — сто…

На п’ятому утворився «затор», на який вона і сподівалася, він міг дати фору хлопцям нагорі.

«Зараз вб’ють…», — майнула думка, коли найспритніший був за один крок від неї.

Зустрілися поглядами.

І раптом вона побачила в його очах… радість.

Погляд промовисто говорив: «Слава Богу — жінка! Отже, можна не бити…».

Вона могла присягнутися, що це була саме така думка! «Можна не бити…», а це означає — ще якусь мить побути людьми…

Ліка міцніше вчепилася в руку свого напарника. В них врізався натовп військових і вони ніби розпорошили його, стишили натиск. Обминаючи цю чорну хмару, вона почула, що вони почали здійматися повільніше. Дасть Бог, хлопці встигнуть вискочити в люк.

Аби він був відчиненим.

Аби він був…

…Люк було замкнено!

Адже за кілька хвилин, котрі яскраво врізалися в пам’ять, вони всі вже стояли внизу, під стінами будинку — і ті, кого намагалася так нехитро захистити, вже побиті, закривавлені, і вона, з тим, хто назвався Ігорем. І ще ціла купа людей.

Сонце