Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

В його білому світлі, як у морі, лежали під стінами поранені і вбиті — різні. Вона не могла відірвати погляду від пари людей старшого віку, котру беркутівці поспіхом накривали ганчір’ям…

Все скінчилося, затихло. Вулицею клубочився білий і чорний дим.

Тих, хто міг стояти — вишикували вздовж стіни.

Довкола ходили військові.

Один — з вигляду начальство, підійшов до неї, стягнув з її голови вовняний капелюх, кинув на землю.

І обпікся поглядом.

В ньому не було ані ненависті, ані страху.

Навпаки: обпікся… співчуттям.

Вона йому — СПІВЧУВАЛА!

Співчувала ТАКІЙ роботі…

Хотілося звільнитися від цього погляду.

— Ви, певно, хочете додому? — несподівано промовив він.

— Певно, так… — сказала вона.

— Можете йти.

Вона не здивувалася, не зраділа. Хитнула головою:

— Не можу.

— Чому? — запитав він.

— Я не сама, — сказала вона і смикнула за руку того, хто стояв поруч. — Ми разом.

Він гмукнув. І стиха промовив:

— Можете йти разом…

Вона почула, як її простягнуту долоню затисла інша. Це був той самий чоловік.

Кілька метрів вони йшли, не дивлячись одне на одного. Йшли, ніби чекали пострілів у спину.

Парочка…

Вийшли на ріг Лютеранської і Шовковичної.

Зупинилися.

— Дякую, — сказав чоловік.

— Спускайтесь до Бессарабки, — сказала вона. — До метро «Льва Толстого». «Хрещатик» — зачинений…

— А ви?

Вона махнула рукою в той бік, звідки вони щойно повернулися.

— Там хлопці…

Він нічого не запитав.

Обняв і кілька хвилин важко дихав в її плече.

Потім пішов вниз.

* * *

…Богоматір дивилася на неї одним — правим — оком.

Воно вже було таким, яким намалював його невідомий художник епохи Відродження: світло-блакитним, мов рибка на глибині. Ліве ще потребувало, як мінімум, дводенної праці. Ікона була така собі, з дитячої спальні. Вираз обличчя — досить нейтральний, вмиротворений. Довкола реставраційного верстата Енжі наліпила з десяток світлин, зроблених у різні роки від початку XX сторіччя, на яких ця Богоматір була в різних ракурсах.

Можна обійтися й без цього (принаймні, Роббі досить познущався з її сумлінності), але їй важливо було бачити, як ця непоказна ікона протягом багатьох десятиріч оживляла інтер’єр.

Енжі насунула на очі збільшувальні окуляри, поправила лампу і занурилася в роботу.

У майстерні було досить зимно.

Крізь шпарину у вікні видніли білі стежки геометричного парку. Він нагадував нарізаний рівними шматками торт.

Енжі зробила десять доторків пензлем до лівого ока Богоматері, відраховуючи миті між двома ударами серця. Роббі сміявся б.

Енжі глянула у вікно і натягнула на голову картатий плетений капелюшок. Зараз, о восьмій годині, тут ще холодно, але до приходу колег — містера Харпера і Роббі, повітря поволі прогріється.

Вона завжди приїздила до майстерні на годину раніше.

Їй подобалося бути тут самій. Неспішно зварити каву, випити її, вдивляючись у безмежний простір парку.

Те, що з нею сталося, сприймала, як «сон уві сні».

Реальністю стали тільки спогади про дитинство в комуналці, юність, навчання в «художці»… Але поговорити про це було ні з ким та й ні до чого.

Далі — клацали ножиці, перерізаючи цю нитку і починався сон: ніжний, тактовний, закоханий до нестями Джош.

Будинок на березі океану.

Калейдоскоп мандрів.

Фестиваль… Прекрасна жінка в чорній сукні на червоному килимі…

Цей сон перетікав в інший: розпашіле обличчя Збишека Залеські, злочин, який вона несвідомо вчинила…

Цей «сон уві сні» перетікав в нинішній: Шотландія, Тейн, замок Донробін, реставраційна майстерня.

Містер Шепард, місіс Олівія Берд, містер Харпер, Роббі — її оточення, котре так само може розвіятись, варто лиш ущипнути себе за долоню.

Але що чи хто прийде натомість?

Роббі, котрий очей з неї не зводить.

Власна майстерня в Абердіні, про котру він продзижчав їй усі вуха, вважаючи цю перспективу неабияким життєвим досягненням.

Ох, знав би, ДЕ і в якому статусі висять її гобелени!..

Лише Джош, Джошуа Маклейн був у всьому цьому вирі тим камінцем, котрий потрапляє в босоніжок — важкий спогад, несправедливий вчинок. Не виправити…

І вона працювала над тим, де могла зарадити: над облупленою або потьмянілою фарбою трьохсотрічних картин. Оживляти сліпі обличчя прекрасних мадон, їхні посмішки, невимовлені слова, невідомі долі, що криються в зморшках чи складочках брів.

Вона намагалася приїздити сюди і у вихідні.

Осліплені чи обезкрилені істоти чекали на неї, благали досконалості, аби продовжити своє життя ще років на сто…

Взимку тут було набагато менше відвідувачів.

Бувало, що містер Макчисхолм ходив по п’ятах одного-двох туристів, котрі потрапляли сюди проїздом. А потім, спускаючись до майстерні, скаржився на біль в попереку.

А вранці знову відчиняв браму довгим залізним ключем і застигав за столиком із рекламними проспектами, мов павук у павутинні.

Місіс Олівію за ці півтора-два місяці вона бачила лише тричі.

Вона теж існувала в її сні, як деяке міфічне «начальство», від якого залежало опалення в майстерні чи надбавка до зарплатні. Але і те, і інше Енжі цікавило не більше, ніж залицяння Роббі.

Якщо чесно, вона взагалі могла нічого не робити — просто стояти біля вікна, милуючись садом і пити каву, зігріваючи долоні кухликом.

Око Богоматері дивилося на неї вимогливо, мовляв, дай мені прозріння і я скажу тобі щось важливе.

Зарипіли двері — в них ввалився Роббі.

— Сьогодні по BBC сказали, що в твоїй країні — справжня війна! — з порогу збуджено промовив він, вішаючи куртку на цвях.

— Яка ще війна? З ким?

— Ну ти що, телек не дивишся чи інтернету не маєш?!

Телек… Інтернет…

Так, в її сні немає ні того, ні того.

— А що? — спитала вона.

Роббі глибокодумно гмукнув, поглянув на неї здивовано.

— В принципі, мене це не обходить. Просто я думав, що ти… все ж таки… не зовсім… того… Ну, не цікавишся. Власне, вибач.

Він розтер руки, подмухав на них, пішов наливати каву.

Вона дивилася на нього зосереджено.

Не знала, як сформулювати питання.

Так, Роббі знав, що вона — з України. Але про саму Україну у нього не було жодних відомостей, крім цієї однієї, що ВОНА — звідти. Навіть про Чорнобиль не чув. А тут — отакої: сам приніс якусь безглузду новину!

— Поясни, будь ласка, — попросила вона.

Він сьорбнув кави і напружився, згадуючи, що почув «по телеку»:

— Сказали, що ви, тобто, твої співвітчизники, зібралися на якомусь майдані, утримують оборону ось вже півтора місяці з метою повалення режиму. Є жертви…

— Жертви? — не повірила вона. — У нас?? В Києві??

І внутрішню здригнулася від цього невимушеного «у нас», згадуючи, скільки разів її підловлювала на цьому ж Мелані Страйзен.

— Так сказали. Люди вийшли на мирний