Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

Він посміхнувся і цокнув своїм кухликом об її.

Але вона не сприйняла жарт.

Похмуро почала збиратися.

— Ти куди? — здивувався Роббі.

— До телека…

Грюкнула дверима.

Їхала до Тейну, накручуючи кнопку магнітоли, але нічого не знайшла.

Вона ніколи не поверталася з Донробіна так рано і здивувалася тому, як гарно на її засніженому обійсті, яка тиша, як мальовничо рожевіє бруківка під вовняним шаром рівненького снігу. Немов тіло під білим кашеміровим светром…

Будинок посміхався до неї чистими вікнами (дякувати місіс Аделі!), тіні дерев утворювали на снігу золоті візерунки.

Вона вбігла в дім, скидаючи на ходу куртку, рукавички і чоботи.

Клацнула пультом телевізора — там під волинку співав якийсь місцевий фольклорний ансамбль. Поперемикала канали. Нічого. Пошкодувала, що не встановила антену, яку пропонував Шон.

Кинулася до шафи.

Там стояла валіза, котру сховала туди два місяці тому — і досі в неї не зазирала, адже там були лише літні речі. Та й тих — футболка і джинси.

У футболку, немов доісторична реліквія, був загорнутий ноутбук.

Зателефонувала Шону, запитала, як підключитися до мережі.

Підключилась.

Набрала в «Гуглі» — «Київ».

Обрала перше-ліпше посилання…

…і одразу, як це буває лише в кіно (або, все ж таки, в її довгому «сні уві сні») побачила обличчя батька. Вхопилася за екран, ледь не збивши зображння.

У вухах запищало. Як не робила звук голосніше — він пропадав.

…Вона давно не бачила його. І погано пам’ятала через постійну зайнятість і через те, що після заміжжя, яке йому не сподобалось, вони спілкувалися нечасто.

Але то був він!

Він стояв на трибуні в оточенні синіх прапорів, з його рота йшла пара.

Кадри стрибали, переходячи з трибуни на людське море перед сценою. Люди стояли за залізними бордюрами, по периметру яких вишикувалися міліціонери. Всі, хто стояв на трибуні, виступали по черзі. Цієї миті перед мікрофоном ворушив губами, пускаючи пару, благопристойного вигляду старигань в окулярах.

За його спиною, в очікуванні на свою чергу, посміхалася широкою посмішкою, лютого вигляду білявка в каракулевій шубі. За нею респектабельними рядами шикувалися інші.

Говорили про «зраду інтересів мешканців східної України». Нарікали, що якісь «вони» не чують якихось «вас». Перераховували заслуги влади і президента, лаяли Європу, лякаючи закляклу юрму «гей-парадами» і одностатевими шлюбами, восхваляли російського президента…

Не зрозуміла: щось Роббі наплутав, які шини, яка «оборона», який Майдан?

Перейшла на інше посилання, потім на друге, третє, десяте… Соте.

Сюжетів виявилось безліч!

Кожен вбивав клинець у мозок. Дивилася, затиснувши скроні руками.

Що прийняти на віру?

Хто міг би це підказати? Шон? Адель? Роббі? Містер Макчисхолм? Джош? Диктори BBC? Хто? Ті, кого бачила на сцені Європейської площі під зливою синіх прапорів чи ті, кого побачила у спалахах вогнів на Майдані?

В яку хвилину надходить цей час «X», коли ти мусиш зробити вибір: кому вірити, за ким іти, з ким стати пліч-о-пліч?

А якщо цей вибір зробиш, користуючись лише чиїмось авторитетом, обіцянкою, рухливою картинкою телебачення, симпатією до зворушливих дужок окулярів, до вправності складати слова — чи буде він, цей вибір, саме твоїм?

Куди, в який бік, через які нашарування варто почати розмотувати ту ниточку, про яку говорила Мелані? Від якої точки відліку?..

І вона згадала: їй сім років.

Вона сидить на підлозі і старанно виводить «плакат»: «Люди, ви вільні!». В дверях стоїть її батько, за ним — чоловіки, що вийшли з-за столу аби завітати до «дитячої». Вона швидко домальовує метелика і прикриває «плакат» долонями — від їхнього сміху, їхніх поглядів, від того, як вони схвально поплескують батька по плечі: «О! Агітатор росте!» і пропонують використати цей дитячій малюнок «в пресі». І його розпач, котрий бачить лише вона. Бачить не очима — а чимось іншим, що важливіше за очі.

Відчуває: йому ніяково.

Він щось зробив таке, від чого — ніяковіє. Від чого вони сваряться з мамою. Дуже тихо. Але вона це теж чує. Не вухами. Шкірою.

І тому захищає долоньками свій плакат від чужих очей і сміху.

Коли виросла — а виросла, як про неї подейкували, «суперінтровертом» — почала думати, що все, що відбувається довкола — така ж неправда, як і той сміх.

Що люди не мусять ходити строєм, сидіти на зборах і одностайно голосувати, засуджуючи чи підтримуючи будь-що.

Що «кухонні» розмови не мусять відрізнятися від того, про що говорять на тих зборах.

Від того ще більше замкнулася в собі, не знаходячи виходу думкам: мати була надто зайнята роботою, батько — насупився і заборонив говорити про те, що її «не стосується».

Тому єдино справжнім, для чого, як їй здавалося, варто жити, була любов.

Любов могла існувати лиш в її маленькому, замкненому світі. Але і цей світ було порушено. І їй все стало байдуже — де, як і з ким жити, що їсти, як заробляти на хліб насущний, кого мати у своєму оточенні і, зрештою, де і як закінчити свою земну епопею.

Дві доби безвилазного сидіння перед екраном монітора несподівано повернули їй істину: існує інша любов, котра здатна перекрити і виламати її з її маленького світу.

Це — любов до країни, в якій народився, а всі інші — маленькими хвильками підсилюють її велетенський «дев’ятий вал».

Якби вона усвідомила це раніше, чи міг би так довго тягтися для неї «сон уві сні»?! З його паралельними, приємними, затишними реаліями, в яких пахне кавою, океаном, квітами, фарбою, чистими шовковими простирадлами, віскі «Гленморанж» і тисячолітнім пилом Донробіна.

Усе це виявилося чудовим тимчасовим замінником усього справжнього, що жило в ній відтоді, коли вона поставила знак оклику під фразою: «Люди, ви вільні!»…

…На ватяних ногах вона ходила з кінця в кінець свого розкішного — і тим не менш, тимчасового і чужого! — помешкання і вовняний білий килим горів під її босими ступнями. Адже там, в її рідному місті, в її країні палало зовсім інше вогнище, ніж в каміні.

І колишні однокурсники, котрі називали її Лисицею, тримали оборону під градом куль, дією підтверджуючи її дитячі слова.

Виходило так, що талант, за яким вона ховалася роками, лише нашарував на ній захисний панцир.

Але тепер він виявився непотрібним.

Злива любові змила його разом зі шкірою…

* * *

— Ви дійсно