Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

Дівчина з філії посольства запитально поглянула на Енжі, ніби та замовляла квиток на Місяць.

— Так.

Дівчина поглянула в монітор.

Енжі напружилась.

Ось зараз і вирішиться доля: якщо її розшукує Інтерпол, це стане зрозуміло за мить. І її роздвоєний нинішній шлях стане однією доріжкою — до американської в’язниці.

Але вона готова рухатися в будь-який бік, аби не стигнути в своєму скляному сні.

Дівчина відірвалася від монітора, обернулася до неї з привітною казенною посмішкою, вийняла з ксероксу роздруківку, простягнула Енжі:

— Можете замовляти квиток, місіс Маклейн.

Отже, ніхто її не розшукує…

— Дякую.

Енжі підвелася, склала документи в пластиковий файл, попрямувала до виходу.

Почула як дівчина сказала своїй напарниці:

— Певно, знудилася за адреналіном…

…Один день в очікуванні рейсу довелося провести в Единбургу.

І так само, як тоді, коли прилетіла до Шотландії, вона мала з собою обмаль речей: тільки вовняну картату куртку, кросівки і вовняний капелюшок з довгими зав’язками.

Вона не поверталася.

Вона просто їхала туди, де мусила бути.

…«Якщо я втомлюся від життя, якщо матиму вибір, де закінчити свої дні, я повернуся! Навіть якщо житиму на іншому кінці світу…».

Увечері потелефонувала своїй єдиній подрузі — місіс Страйзен.

— Мел, дорога, я їду додому!

— Дякувати Богові! — почула у відповідь. — Я скучила за тобою…

— Мел, ти не зрозуміла!! Я їду додому! До Києва. Завтра вранці.

Слухавка булькнула і затнулася, ніби втратила свідомість.

І Енжі відчула, як з паперовим шурхотом рветься навпіл її душа.

— Мелі, Мел… Я не можу сидіти тут, біля твого каміну. Зрозумій і пробач.

Помовчала, очікуючи на рідний голос.

І дочекалася.

Він був хриплуватим.

Уявила, що десь поруч із Мелі всотує кожне її слово Залізна Ґава, нагостривши обидва вуха.

— Ти дійсно вважаєш, що твоя присутність там щось змінить?

— Так, — сказала Енжі. — Там важать кожні руки…

Посміхнулась і додала:

— Здається, я розгадала, що написано на твоєму піктському гобелені…

— Що?

— «Воля або смерть!»…

— Це тупий ідеалізм! — гнівно прокаркав голос. — Або — примха…

— Мені начхати, як це називається! — огризнулась у відповідь. — Я їду — і крапка. Вибач за пафос, але це — моя Батьківщина.

І додала після паузи:

— До речі, і твоя також…

Слухавка знову булькнула, ніби місіс Страйзен ковтнула свого улюбленого «Гленморанжу».

А потім вона сказала:

— Залиш ключа під килимком…

Це могло означати все, що завгодно.

Все, що завгодно, крім одного: засудження.

— Я люблю тебе, Мелі…

— Залиш ключа під килимком…

* * *

…Пам’ять тіла, про яку вона думала багато років тому, дійсно існувала!

Це була та пам’ять, котра дозволила їй без жодних перешкод і зайвих запитань доїхати в експресі з аеропорту до Лівобережної, пересісти на метро, вийти на станції «Хрещатик» і підземним шляхом перейти на «Майдан Незалежності» — «до труби», що вела нагору.

Поки їхала, дивувалася тому, що місто виглядало спокійним. Вулицями ходили люди, навіть — сиділи в кав’ярнях. В салоні автобуса лунала якась новітня «попса».

Їй все уявлялося інакшим, таким, як було в 2004-му під час Помаранчової революції, коли вулицями і провулками ходили люди з прапорами і сигнальними дудками, а в метро лунали вигуки, на які відгукувалися сотні голосів. Але цей удаваний спокій видавався тривожнішим.

З острахом вона виїхала на поверхню «труби» і, мов у воду, ступила на Майдан…

Там було море людей!

І світило яскраве сонце. Була відлига. Але перед тим, очевидно, підморожувало, адже на численних барикадах лежали мішки зі снігом, а по оголеній землі стікали і виблискували крижаними змійками струмочки води.

Попри всі перестороги, Майдан охопив її потужною хвилею радості: вона була вдома!

Але знайти реальний дім — з певною адресою, у неї не було жодного бажання: дім був тут.

Майже непритомна і очманіла від виру, що одразу закрутив її, мов тріску в океані, вона оговталася лише під вечір і просто констатувала: вона сита (чи не на кожному кроці тут варилася їжа і пропонували перекусити), у неї є своє місце — зелений коремат із ковдрою в будинку, що всі називали КМДА), вона — зі СВОЇМИ (щойно вона підійшла до першого-ліпшого з запитанням, «що робити», як він прилаштував її розливати по пляшках запальну суміш і — до своєї «сотні»). Це все сталося протягом кількох годин!

Ще вранці вона сідала на літак з добірним подорожуючим товариством, в якому лунала чемна іноземна мова і стюардеси розносили гарячі сніданки в пластикових упаковках — а увечері вже була перед вогнищем і сьорбала чай з великого алюмінієвого кухля в товаристві прокопчених димом чоловіків і жінок. Дослухалася до розмов, намагаючись якнайшвидше всотати всю їхню правду. І порівняти зі своєю.

Дивно було і те, що всі ці правди збігалися в одну точку, не зважаючи на її десятирічне перебування в іншому вимірі.

Втомлена, стривожена, замурзана і все ж таки — щаслива, вона дістала з наплічника свій скарб — альбом і олівець.

І почала замальовувати обличчя.

Адже обличчя були такі натхненні і справжні, що нічим не поступалися обличчям тисячолітніх ікон в Донробіні.

Вони були навіть кращі, адже — живі.

Ні, не так!

Вони були кращі тому, що були живі СЬОГОДНІ.

Адже смерть витала над кожною головою.

І невідомість завтрашнього дня робила їх іконописними.

Потім перед очима застрибали, засвистіли, замиготіли дні і ночі — широкими мазками, якими вона ніколи не користувалася…

Все, що вона робила — готувала і роздавала їжу, розливала по пляшках суміш, виколупувала бруківку, нагрібала в мішки пісок, підкочувала до вогнища шини чи надавала першу, таку необхідну, допомогу пораненим — їй здавалося замало.

Замало — аби відшкодувати, відслужити, надолужити сповна те десятиріччя, проведене уві сні.

Тут, на Майдані, вона відчувала таку потужну, таку гарячу, таку справжню любов, ту саму, без якої її існування не мало жодного сенсу.

З подивом і огидою до свого попереднього існування, думала про те, як могла жити до всіх цих подій. Купувати сукні, підбирати сумочки під колір туфель, сидіти біля океану зі склянкою мартіні в руках, насолоджуватися подорожуванням.

Так, цікавого було багато — картини, книжки, музика, затишна замкненість у собі.

Тепло каміну.

Свіжість морського бризу.

Смак кави.

Пташиний спів.

І несподівано це все — прекрасне і важливе — стало лише коротким переходом між життям і смертю.

Вона бачила молодих хлопців, котрі ніколи не тримали зброї в руках — хіба що натискали на «мишку» в комп’ютерних іграх, воюючи з віртуальними монстрами. Хіба що дивилися «Аватар» чи «Володар Кілець».

І, певно, не