Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Протягом кількох тижнів Ідріс Хіді був між життям і смертю. Коли він поступово прийшов до тями, дядько перевіз його в село, за шістдесят кілометрів від Мозула. За літо він оклигав і так зміцнів, що навчився пристойно пересуватися на милицях. Питання про те, що йому робити далі, залишалося відкритим. У серпні він несподівано отримав звістку про те, що таємна поліція схопила двох його братів. Більше Ідріс Хіді їх так і не побачив. Він припускав, що обидва спочивають під якоюсь купою піску під Мозулом. У вересні дядькові стало відомо, що Ідріса Хіді розшукує поліція Саддама Хусейна. Він прийняв рішення звернутися до анонімного бариги, який за винагороду, що відповідала тридцяти тисячам шведських крон, переправив Ідріса Хіді через кордон з Туреччиною і, за допомогою фальшивого паспорта, далі до Європи.

19 жовтня 1989 року Ідріс Хіді приземлився в стокгольмському аеропорту Арланда. Він не знав жодного слова по-шведськи, але, згідно з отриманою інструкцією, відразу звернувся до поліції і ламаною англійською мовою попросив політичного притулку. Його перевезли до табору для біженців у Весбю, в Уппланді, де він і перебував наступні два роки, поки Державне міграційне управління не вирішило, що в Ідріса Хіді немає достатніх підстав для отримання посвідки на проживання в Швеції.

До того моменту Ідріс Хіді вивчив шведську мову і йому була надана медична допомога з приводу покаліченого стегна. Його двічі прооперували, і він уже міг пересуватися без милиць. За цей час у Швеції пройшла масштабна дискусія з питання про долі біженців, на табір біженців було вчинено замах, і Берт Карлссон заснував партію «Нова демократія».

В останню мить Ідріс Хіді отримав нового адвоката, який виступив з розповіддю про його ситуацію, чим і забезпечив йому місце в Архіві ЗМІ. До вирішення долі Ідріса Хіді підключилися інші курди, що мешкали в Швеції, зокрема члени бойової родини Баксі. Почалися мітинги протесту і посипалися петиції на адресу міністра з питань імміграції Біргіт Фріґґебу. Все це дістало таке широке висвітлення в ЗМІ, що Державне міграційне управління змінило своє рішення і Хіді отримав посвідку на проживання з правом роботи в королівстві Швеція. У січні 1992 року він покинув табір для біженців цілком вільною людиною.

Після звільнення з табору для біженців перед Ідрісом Хіді постали нові проблеми. Йому треба було знайти роботу, одночасно продовжуючи доліковувати хворе стегно. Ідріс Хіді швидко зрозумів, що його чудова освіта інженера-будівельника, багатолітній послужний список і університетські оцінки зовсім нічого не значать. У наступні роки він працював рознощиком газет, водієм таксі, мив посуд і прибирав приміщення. Від роботи рознощика газет Хіді був змушений відмовитися — він просто не міг у потрібному темпі підніматися сходами. У професії водія таксі йому подобалось усе, за винятком двох речей: він абсолютно не знав доріг в околицях Стокгольма і не міг сидіти на місці більше години поспіль — біль у стегні ставав нестерпним.

У травні 1998 року Хіді переїхав до Ґетеборґа. Сталося це з тієї причини, що один далекий родич зглянувся над ним і запропонував йому постійну роботу в клінінговій фірмі. Працювати повний день Ідріс Хіді просто не міг, і його призначили на півставки на посаду керівника прибиральниць у Сальгренській лікарні, з якою фірма давно співпрацювала. Він займався рутинними справами і легкою роботою — шість днів на тиждень драїв підлогу в кількох коридорах, включаючи коридор 11-С.

Мікаель Блумквіст прочитав матеріал Даніеля Улофссона і вивчив паспортну фотографію Ідріса Хіді. Потім зайшов через Інтернет в Архів ЗМІ, вибрав звідти кілька статей, на яких базувався Улофссон, уважно прочитав їх і надовго задумався. Навіть закурив сигарету — щойно пішла Еріка Берґер, заборона на куріння в приміщенні редакції швидко дала тріщину, а Хенрі Кортес навіть відкрито залишав у себе на столі попільничку.

Під кінець Мікаель дістав сторінку, яку Даніель Улофссон присвятив доктору Андерсові Юнассону. Текст він читав, дуже суплячи лоба.

У понеділок машини з номером, що включав літери «КАБ», Мікаель Блумквіст не побачив і стеження не відчув, але вирішив не ризикувати. Від Академічного книжкового магазину він пройшов до бічного входу в універмаг «НК» і відразу ж вийшов назад через головний вхід — стежити за ким-небудь в універмазі було над людські сили. Обидва його мобільних телефони були відключені. Мікаель пройшов через торговельну галерею до площі Густава Адольфа і повз будинок Риксдагу попрямував до Старого міста. Наскільки він міг бачити, ніхто за ним не йшов. Поблукавши по маленьких вуличках, він опинився біля потрібного будинку і подзвонив у двері видавництва «Свартвітт».

Було пів на третю пополудні. Мікаель прийшов без попередження, але редактор Курдо Баксі виявився на місці і просяяв, побачивши гостя.

— Вітаю, — привітно сказав Курдо Баксі. — Чому ти тепер ніколи до нас не заходиш?

— Ось я і зайшов, — відповів Мікаель.

— Так, але ти не з’являвся років зо три.

Вони потисли один одному руки.

Мікаель Блумквіст знав господаря кабінету з 80-х років і був одним з тих, хто надавав Курдо Баксі практичну допомогу, коли той починав випускати антирасистський журнал «Свартвітт» — «Чорно-біле», — ночами тиражуючи його піратським способом у Центральному об’єднанні профспілок (ЦО). Застукав Курдо майбутній мисливець за педофілами в організації «Врятуйте дітей» Пер-Ерік Острьом, який у 80-ті роки був секретарем комісії ЦО. Якось пізно вночі зайшовши до копіювального центру, Острьом побачив там стоси сторінок першого числа «Свартвітт» разом з вочевидь пригніченим Курдо Баксі. Острьом поглянув на непоказну обкладинку і сказав, що такий вигляд, чорт забирай, журнал не може мати. Потім він намалював логотип, який згодом п’ятнадцять років прикрашав «Свартвітт», аж поки журнал припинив своє існування, перетворившись на книжкове видавництво «Свартвітт». Мікаель у той час переживав огидний період, працюючи в ЦО піарником, — це був єдиний раз, коли він долучився до інформаційної сфери. Пер-Ерік Острьом умовив його прочитати коректуру і трохи допомогти журналу «Свартвітт» з редагуванням. Відтоді Курдо Баксі і Мікаель Блумквіст стали друзями.

Мікаель Блумквіст усівся на диван, а Курдо Баксі приніс каву з автомата, що стояв у коридорі. Вони трохи погомоніли про різні дурниці, як це зазвичай буває, якщо люди давно не бачилися. Правда, їм раз у раз доводилося перериватися, коли в Курдо дзвонив мобільний телефон і він коротко відповідав курдською або, можливо, арабською або якоюсь іншою незрозумілою Мікаелю мовою. Так бувало і під