Читати книгу - "Побачити Алькор"

— Вони не зомбі. Вони грались із силами Темряви і програли їм свої тіла і свою волю. Вони не вірили, що у сил Темряви не можна виграти. Вони дивились і не бачили. Вони читали і не розуміли прочитаного. Вони вважали себе майстрами, а насправді були ніким. Сили не домовляються з людьми, вони самі встановлюють правила.

— Та ципа, що за мною ганялась…

— Вона діяла не з власної волі. В цьому житті вам уже не зустрітись.

— Слава Богу! — щиро зраділа дівчина, а потім злякалась. Може, цей собаковидний джин натякає, що це їй, Мармурі, вже недовго лишилось ходити цим світом.

— Я скоро помру? — вона не хотіла цього запитувати, але питання вилізло з неї, немов набивка з тріснутого іграшкового ведмедика.

— Ніхто не знає майбутнього.

— Але ж ви сказали, що нам з тою дівкою в цьому житті не зустрітись. Якщо ви не знаєте майбутнього, то як ви про це дізнався?

— Майбутнє кожного — це ніби стежки в лісі. Зараз ти йдеш тою стежкою, але якщо заглянути на день уперед, там уже три дівчини йдуть трьома різними стежками, а через рік — триста тисяч Мармур йдуть трьомастами тисячами стежками. Кожного разу, роблячи вибір «робити — не робити», ти обираєш одну стежку з тисяч можливих. Але доки ти цього вибору не зробила, вони всі можливі. Усі триста тисяч варіантів твого життя. Так от, на жодній з мільйона мільйонів твоїх можливих стежок я не бачу зустрічі з тією жінкою.

— А мою смерть ви там бачите?

— На деяких із твоїх можливих стежок чигає небезпека.

— На мене ще хтось полює?

— Ні.

— А що ж тоді, КАМАЗ переїде?

— Ти маєш запам'ятати: джерело зла не знайдено.

— Запам'ятала. І що?

— Коли тебе повідомлять, що зло переможено і небезпека минула, ти маєш сказати: джерело зла не знайдено.

— Кому сказати? Лавру?

— Ти мене почула, — промовив голос ледь чутно, ніби здалеку. Потім вона побачила, що біля неї немає пса, а на місці річки виникло шосе. Воно було порожнім, дуже рівним, сіро-сталевим. Потім Мармура почула звук двигунів. Повз неї з великою швидкістю промчали джипи — три чорних і один білий. Туга хвиля повітря вдарила Мармурі в обличчя, і вона прокинулась.

«Триста тисяч стежок!» — жахнулась вона, перш ніж повернутись до того світу, який її навчили вважати реальним.

Недалеко від дивана, на якому вона лежала, стояв директор агентства і мовчки дивився на неї. Він був без краватки, і розстебнутий комір видавав несвіжість його білої сорочки. До того Мармура бачила директора лише одного разу, під час обміну циліндра на гроші. Тоді він їй здався дуже суворим і навіть величним. Тепер вона бачила його іншим поглядом, немов у неї відкрився інший зір. Біля дивана стояла не надто здорова людина, стомлена недосипанням, зайвою вагою і багаторічним тягарем відповідальності. Дихання директора було шумним, а запах дезодоранту підозріло різким.

— Джерело зла не знайдено, — повідомила його Мармура і відчула, що червоніє. — Це пес напрягав мене передати. Що воно не знайдено, передати. Мені такий чорний пес наснився, — пояснила вона і ще більше почервоніла.

«Я таки здуріла, — подумала дівчина. — Несу якусь пургу».

— Твій пес має рацію, — погодився директор. — Джерело не знайдено.

Мармура спочатку вирішила, що товстун знущається з неї, але зустріла його погляд і зрозуміла: шнягу про псяче попередження шеф її нареченого сприйняв без тіні іронії.

Розділ 46

— Ось що ми знайшли на його тілі, — сказав Корецький, відкидаючи церату з доглядачевого трупа. — Дивіться самі.

На плечі того, хто за життя був доглядачем Храму, було помітно татуювання блакитного кольору: шестипелюстковий лотос, достеменно такий, як на торці циліндра, а під ним серп з ручкою, як на радянському гербі.

— Це не ваша символіка? — спитав Лавр.

— Ні, — заперечно похитав головою Костиганов і звернувся до Корецького: — А вам, брате, знайома ця символіка?

— Зображення квітки збігається із зображенням на одному з фашистських орденів, — відповів Корецький. — Ним нагороджували бійців східних етнічних формувань у складі вермахту і військ СС. У довіднику написано, що ідея дизайну цієї нагороди належить керівникові гітлерівської орденської канцелярії доктору Доелю. А про серп я нічого не знаю.

— Золотий серп — це кельтський символ, ритуальний інструмент і відзнака жерця-друїда, — пояснив Командор, який щойно увійшов до підвального приміщення Храму. — Я думаю, що це символіка Червоної Гілки.

— Потрібна консультація спеціаліста з кельтської історії або з ірландської міфології, — сказав Костиганов. — Хто знає такого спеціаліста?

— Зараз я перешлю цей малюнок ірландським братам, — Командор сфотографував татуювання своїм смартфоном, — і попрошу їхнього Командора якнайскоріше знайти знавця древніх знаків. Наш брат Ігор теж знається на таких речах. Він невдовзі має сюди підійти.

— Якщо це дійсно жрецька відзнака, то треба з'ясувати, де він отримав посвяту в жерці, — порадив Лавр.

— От ви б і зайнялися цим питанням, Лавре Станіславовичу. — запропонував старшому оперативникові Командор. — А тобі, брате, — звернувся він до Костиганова, — доведеться зараз поїхати до резиденції «Ока Півночі».

— Навіщо?

— Там годину тому вбито Поліну Агамову. Стріляв снайпер. — Командор багатозначно подивився на новоспеченого хранителя Машини.

«Невже Таракан? — промайнуло в Пітеровій голові. — Але чому він стріляв в Агамову? Хтось його перекупив?»

— Кілера впіймали? — спитав він уголос.

— Кілер мертвий. А подробиці ти сам з'ясуєш на місці. Я домовився з прокуратурою, вони тобі не перешкоджатимуть. — Командор дістав з кишені і передав Костиганову темно-синю книжечку-посвідчення. — Це документ на твоє ім'я.

Пітер розкрив книжечку. Там, поряд із його фото, проштампованим гербовою печаткою, було написано:

«Костиганов Петро Венцелевич. Радник міністра внутрішніх справ».

— Чому «Петро»?

— Щоб у дурнів менше запитань виникало. Треба вже їхати, брате, поки ті самозвані жерці не оговтались. Там була стрілянина, загинули їхні лідери. Зараз вони в шоці, але скоро в них може з'явитись новий лідер. Влада не терпить порожнечі. Треба використати момент, поки в мурашнику немає королеви.

— Уже їду. — Костиганов потиснув Лаврові руку і залишив приміщення.

— Я вас не затримую, — сказав Грінченкові Командор. — Якщо дізнаєтесь про щось цікаве, повідомляйте Пітеру. Я бачу, у вас з ним співпраця налагодилась.

— А розслідування? — Лавр кивнув на тіло доглядача.

— Ми не викликатимемо міліції. У покійного не було ані родичів, ані друзів за межами Храму. Ми самі його поховаємо.

— Це неправильно.

— Можливо. Але, повірте мені, так буде краще для всіх. У першу чергу, для вас, Лавре Станіславовичу. Ви ж, я думаю, уявляєте, скільки вам доведеться давати пояснень і свідчень?

— Але з десяток людей знає, що застрелено людину.

— З десяток братів, — виправив