Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Побачити Алькор 📚 - Українською

Читати книгу - "Побачити Алькор"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Побачити Алькор" автора Володимир Львович Єшкілєв. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 69
Перейти на сторінку:
Лавра Командор. — Вони всі мовчатимуть. І зовсім не тому, що симпатизують вашій персоні. Ви ж, сподіваюсь, мене розумієте?

— Розумію.

— Проблему вичерпано?

— Це все одно неправильно.

— Правильно, неправильно… — поморщився Командор. — Усе залежить від точки зору. Великий Майстер щойно розмовляв з вашим шефом. Він погодився з нашим баченням ситуації. Тому ставимо на цьому крапку: проблему вичерпано… Між іншим, ваш директор сказав, що ви призначені старшим у справі Ерікана і його секти. Це правда?

— Так.

— Ну, тоді сам Бог велів, щоби ви покопирсалися у минулому покійного Олександра Михайловича. Прізвище його було Вазлюк, народився він десь на заході України. За паспортом він був сорок дев'ятого року народження.

— Я маю їхати на Західну Україну?

— Я можу домовитись про відрядження з вашим директором. Ми дамо вам пристойну машину з шофером, гроші на готелі та оперативні витрати. За п'ять годин будете у Львові. Тамтешні наші друзі за той час, доки ви їхатимете, уточнили би місце народження Вазлюка і скерували би вас точніше.

— Я сам запитаю в Івана Ваграновича, — Лавр набрав номер директора.

Номер був зайнятим. Він набрав інший і почув шефів бас:

— Слухаю!

Лавр переповів пропозицію Великого Майстра. Хвилину директор мовчав, потім сказав:

— Ні. Ти мені тут потрібний. Нехай до Львова їде Дашковський.

— А що робити мені?

— Вертайся на базу.

— А Генератор?

— З ним, я думаю, поки що почекаємо. Масонський Майстер такої ж думки. Ситуація знову змінилась. Треба все уважно обміркувати.

Розділ 47

Резиденція, коли туди прибув Костиганов, аж ніяк не нагадувала осиротілий мурашник. Біля брами ще працювали криміналісти, але охорона на вході вже відновила свою пильність. Посвідчення Пітера ретельно перевірили і лише після консультацій по стільниковому допустили на територію.

Він не став затримуватись біля вольєра, де на асфальті крейдою накреслили контури мертвих тіл, а відразу рушив до вілли. Всі вікна головної будівлі були освітлені, на автомобільному майданчику стояли «волги», джипи і мікробус «фольксваген» із затіненими вікнами, який, скоріше за все, мав постійну прописку в гаражі поважної спецслужби. На вході до вілли посвідчення радника міністра перевірили охоронці з емблемами «Ратлону» на рукавах. Під їхніми підозрілими поглядами Костиганов увійшов до розкішного лобіо з підсвіченим фонтаном, важкими бронзовими люстрами і мармуровою підлогою. Широкі сходи вели на верхні поверхи. Стіни прикрашала яскрава мозаїка з драконами, човнами і персонажами скандинавської міфології. Маленькі галогенові лампи підсвічували ці мозаїки, і відблиски від кольорової смальти змагалися з відблисками від фонтанних струменів.

Тут майже нікого не було. Лише в дальньому кінці лобіо, на довгому шкіряному дивані, сиділа смаглява дівчина в білих джинсах і блакитній футболці з написом: «Spittin Kittens»[56]. Вона привітно посміхнулась Пітерові. Щось у цій дівчині змусило Костиганова відповісти їй такою самою усмішкою і присісти поруч із нею на диван.

— Петро, — відрекомендувався він тою формою імені, яку записали до його посвідчення.

— Руна, — назвалася смаглявка і додала, манірно розглядаючи пещені пальці з довгими гелевими нігтями: — Ви знаєте, Петре, що ваше ім'я не відповідає вашій зовнішності?

— Невже?

— Вам скоріше пасувало б Едуард або ж Рудольф.

— Це ви мені робите комплімент?

— Майже, — вона раптом припинила роздивлятися власні нігті, наблизила своє обличчя до Пітерового і прошепотіла: — Насправді — ви надзвичайно цікавий чоловік. У вас є вроджена елегантність.

— Рідко доводиться чути компліменти від такої витонченої красуні. Дякую.

— А я вам дякую за «витончену». Тут, — вона обвела лобіо виразним поглядом, — цього ніхто не розуміє.

— Чесно кажучи, я й не сподівався, що зустріну тут таку дівчину.

— Ага, — посміхнулась Руна, — ви сподівалися зустріти тут фанатиків у бридких халамидах і з мантрами на вустах. Я маю рацію?

— Ви провидиця.

— Трошки є, — погодилась Руна. — А ви один із слідчих?

— Беріть вище, Руночко. Я — радник міністра внутрішніх справ.

— Правда? — Її брови злетіли до мілірованих пасм на чілці. Здивування робило її беззахиснішою, а від того чарівнішою. — Ви не брешете?

— Я ніколи не брешу дівчатам із зовнішністю богинь, — Пітер розкрив перед чарівним носиком Руни своє посвідчення. — Можете в тому переконатись.

Та уважно порівняла фото на посвідченні з обличчям Костиганова. В її очах раптом промайнуло щось рішуче.

— А я не помилилась, — розсміялась Руна. — Я ніколи не помиляюсь. Хоча ви й Петро, зате Венцелевич! Я відразу відчула у вас щось європейське. Давайте поїдемо звідси. Тут смердить трупами.

— Але я спочатку повинен тут все роздивитися. Зранку міністр вимагатиме від мене доповіді.

— Тоді я вам зараз усе швиденько покажу і розповім, а потім ми з вами поїдемо в нічний клуб, — запропонувала дівчина. — Вам буде про що доповісти міністрові, повірте мені.

— Мені, Руночко, подобається ваш спосіб мислення. Я згодний.

— А ви коли-небудь бачили справжній жертовник? — Руна зробила великі очі.

— А тут є жертовник?

— Йдіть за мною. — Руна підвелась і за руку повела Пітера на сходи. — Ваш міністр припухне, коли ви йому почнете доповідати.

— А у вас не буде неприємностей?

— У мене? — зупинилась Руна.

— Я знаю, у вас тут є одна така прикра особа. Олесею звати. Вона вас не сваритиме?

— Вона зараз на допиті аж із чотирма слідчими. На третьому поверсі, у своїх апартаментах. І ще довго там буде. Вона ж була поряд із Траною, коли ту застрелив снайпер.

— Із Траною?

— При посвяченні ми змінюємо звичайні імена на священні. Я колись була Тамарою, а тепер — Руна…

— А Поліна Агамова стала Траною?

— Ага, — дівчина вибігла сходами на другий поверх і поманила Пітера граційним порухом чарівної голівки: — Йдіть за мною.

— Олеся — теж священне ім'я?

— Ні, це її «мирське» ім'я. А священне в неї — Карна.

Вони увійшли до просторої кімнати, стіни якої прикрашала старовинна зброя. Перехрещені під щитами списи і бойові сокири, мечі і шоломи. Зі стелі на товстих ланцюгах звисали світильники, стилізовані під масляні лампи. Посередині кімнати стояв масивний дубовий стіл. Біля нього, немов підсвинки навколо льо хи, купчились такі самі масивні табурети. І лише з одного боку столу височіли два справжніх трони, з високими бильцями і червоними подушками на сидіннях.

— Лицарська зала Червоної Гілки, — пояснила Руна. — Тут збираються жерці і воїни.

— А на троні сидить Ерікан?

— Сидів, — уточнила Руна.

— А що з ним сталось?

— Він залишив нас.

— Помер?

— Я не знаю. Івар сказав мені, що він нас залишив.

— А хто тепер замість нього?

— Трана не встигла вибрати собі пару.

— А тепер Старшою буде Карна?

— Вона і була нею.

— А хіба не Полі… Себто хіба не Трана?

— Наш клан був перезрілим і готувався

1 ... 61 62 63 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Побачити Алькор», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Побачити Алькор"