Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

— Ти можеш підкорити собі будь-яку тварину? — поцікавився Альберт.

— Не знаю, я ніколи над цим не замислювалася. Коли ходила по селах, лікувала тварин, просто ось так нашіптуючи їм, що вони сильні та обов'язково впораються з хворобою. Я просто говорила з ними, але не підкоряла. Навіщо мені це? Мені не потрібні слуги.

— А Бас? — не вгавав Альберт.

— Баса я лише попросила допомогти втекти від Духа лісу. Він був там чужим, його проганяли, тож він пробирався до мене потайки. Він мій найкращий друг. Він мене дуже добре розуміє та завжди підтримує.

— Але він харчується твоєю силою.

— Альберт, — обурилася я. Чого він хоче досягти цією розмовою? — Я зобов'язана йому більше, ніж він мені.

— За що ти так ненавидиш людей?

— Чому ти вирішив, що я їх ненавиджу?

— Це відчувається. Твоя сила. Коли ти торкаєшся людей уперше, сила ранить. Ти даєш її, але при цьому мало не розриваєш тіло на частини. Але якщо ти торкаєшся так, як ти торкалася щойно коней, твоя сила зовсім інша.

— Я не контролюю силу, — обурилася я.

— Ти, може, й ні, але твої емоції дуже контролюють її.

— Нісенітниця!

— Нісенітниця — не визнавати, що ти можеш як зцілити, так і покалічити, — зло відповів мені герцог і, різко зупинивши коня, додав: — Ми приїхали.

Я підняла очі та завмерла.

Перед нами була невелика галявина, одну сторону якої облямовували вікові сосни, а іншу — висока прямовисна скеля. Зі скелі крижаними хвилями спускався водоспад. Крижані напливи в сріблястому місячному світлі, здавалося, світилися зсередини та створювали химерні форми застиглого буяння природи. Там, де водоспад ударявся об землю та переходив у невелике озеро, крижане безумство здавалося мереживним, невагомим, наче зітканим із тисячі алмазів та смарагдів.

— Як гарно, — вражено ахнула я.

— Священний водоспад Кай-Рій. Коли наш світ ще був сповнений магічної сили, цей водоспад ніколи не замерзав. Сюди незалежно від пори року приходили пари, які хотіли дітей, але з якихось причин у них це не виходило. Вважалося, що той, хто викупався в водах водоспаду Кай-Рій, отримує благословення від богів. Але це було давно…

— А що трапилося з магічною силою? — я не могла відірвати погляд від крижаного мережива й ставила питання скоріш автоматично.

— Одна з легенд каже, що сила пішла, коли люди перестали вірити в кохання, коли шлюби перестали укладатися за покликом сердець, а майбутнє почало визначатися розміром достатку. Є ще багато припущень, але, хай там як, з кожним роком у світі магії стає все менше й менше.

Я не слухала Альберта. Зіскочивши з коня, рушила до застиглого водоспаду. Крижане мереживо манило своєю красою та холодністю.

І я пішла льодом.

— Ти така гарна, — прошепотіла я, дивлячись на застиглу мить води, — сильна… скільки ж у тобі мощі… — завмерла вода ніби відгукнулася на мої слова, тож я пригорнулася чолом до крижаної стіни, слухаючи її. — Неймовірно… яке дивне почуття… наче я вдома…

Я раптом згадала, як мама обіймала мене у дитинстві.

Одного разу я сильно злякалася вночі: вирішила, що під моїм ліжком хтось сидить, і з криком прибігла до батьківської спальні. Мама тоді міцно обіймала мене, а тато обіймав нас обох і лагідно гладив мене по голові. Мені було так добре в той момент. Всі монстри зникли, і я була найщасливішою дитиною на землі.

Зрадницька сльоза скотилася по моїй щоці й впала на застиглий лід. Мить, і опора з-під ніг зникла, я відчула падіння вниз.

Холодна, тягуча хвиля накрила мене за секунду. Звуки померкли, світло стало примарним. Руки й ноги ніби щось огорнуло, боляче дряпаючи. Внутрішності випалювало холодним вогнем.

— Прокинься! — пролунав поряд зі мною дзвінкий жіночий голос, і я розплющила очі.

Крізь похмуре червоно-жовтогаряче світло я бачила, як щось до мене опускається, потім мене різко сіпнуло вгору, і я знову кудись провалилася. Цього разу без почуттів та відчуттів.

Я закашлялася.

— Ну нарешті! — пролунав наді мною голос Альберта. Перед очима все пливло, і я погано розуміла, де я. — Я думав, ти вже не прокинешся.

Поступово зір відновлювався, я зрозуміла, що Альберт міцно притискає мене до себе й ми вдвох сидимо прямо в снігу на березі озера. З його волосся мені на обличчя стікала гаряча вода.

— Ти мокрий, — я постаралася відсунутися.

— Подивися на себе, — буркнув Альберт, стискаючи міцніше руки у відповідь на мої спроби відсунутися. — Не сіпайся, зараз висушу нас.

Він пересадив мене на коліна, і я відчула, як від його тіла розходиться жар.

Я пригрілася й сама не помітила, як задрімала.

Скільки я спала, не знаю: може, годину, може, лише частку секунди; але прокинулася, коли Альберт, тримаючи мене на руках, підвівся.

Мимоволі прикинула, наскільки фізично важко провернути такий фокус з огляду на те, що я далеко не Дюймовочка.