Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

— Я сама, — спробувала я вибратися з обіймів, але натомість Альберт посадив мене на коня. Коли він сів у сідло ззаду, я зрозуміла, що кінь його. — У мене є кінь. Я можу сама їхати.

— Мовчи та сиди спокійно, опівнічниця, — він притиснув мене до себе, й ми поїхали.

— Альберте, а що сталося? — я намагалася обернутися, але герцог ще міцніше притиснув мене.

— Не знаю, ти пішла льодом до водоспаду, почала там щось руками виводити, потім лід під тобою засвітився й зник. Ти одразу пішла під воду. Я кинувся за тобою, але ти вже була на середині озера. Довелося лід пропалювати, щоб дістати тебе. Якщо чесно, не думав, що мені вдасться витягти тебе.

— Я чула голос, — цікаво, що ж це було? — Жіночий.

— Жіночий? — здивувався Альберт. — І що він сказав?

— Прокинься.

— Дивно все це, — Альберт замислився. — Хоча з тобою, схоже, інакше не буває.

Решту шляху до замку ми проїхали мовчки. Я кілька разів засинала й відразу прокидалася, тому що Альберт поправляв мене, щоб я не падала.

Коли ми під'їхали до замку, той мирно спав.

Минувши єдино не сплячу охорону, Альберт поніс мене нагору до моєї кімнати. Я намагалася обуритися, але чи то мої спроби були занадто слабкими, чи герцогу плювати було на мої обурення, тільки ноги мої так і не торкнулися підлоги. А як я опинилася на ліжку, я так і не згадала.