Читати книгу - "День триффідів"

Інші троє вже були тут, коли приїхала Джозелла. Це були Денніс та Мері Брент і Джойс Тейлор. Денніс був власником будинку. Джойс приїхала на невизначений час: спочатку щоб скласти Мері компанію, а потім — щоб допомогти по господарству, коли в Мері народиться дитина.

У ту ніч зелених спалахів — або комети, якщо ви з тих, хто вірить, що це була комета — в будинку було ще двоє гостей, Джоан та Тед Дантони, які приїхали сюди відпочити на тиждень. Усі п’ятеро вийшли в сад подивитися на це видовище. Уранці всі п’ятеро прокинулися у світі, де настала вічна темрява. Спочатку вони намагалися скористатися телефоном, а коли виявили, що це неможливо, стали чекати на прихід хатньої робітниці. Вона теж не прийшла, і Тед зголосився піти й дізнатися, що сталося. Денніс склав би йому компанію, але його дружина була майже в істериці. Тому Тед вирушив сам. Він не повернувся. Трохи пізніше, не сказавши нікому ні слова, з будинку вислизнула Джоан — мабуть, намагаючись, знайти свого чоловіка. Вона теж зникла.

Денніс стежив за часом, торкаючись руками стрілок годинника. На четверту годину вже було неможливо сидіти далі нічого не роблячи. Він хотів спробувати спуститися в село. Обидві жінки були проти. З огляду на те, в якому стані була Мері, він погодився, і Джойс зважилася піти. Вона підійшла до дверей і вже почала рухатися надвір, простукуючи шлях паличкою, як щось зі свистом ударило її по лівій руці, обпікши, ніби кабель під напругою. Вона з криком відскочила назад і впала у коридорі, де її знайшов Денніс. На щастя, вона була в притомному стані й змогла простогнати від болю в руці. Намацавши рубець від удару, Денніс здогадався, у чому справа. Незважаючи на сліпоту, вони з Мері якимось чином змогли зробити припарки, вона наклала джгут, а він у цей час зробив усе, щоб відсмоктати отруту. Потім їм довелося віднести її до ліжка, де вона пролежала кілька днів, доки не зникли наслідки отруєння.

Тим часом Денніс проводив досліди — спочатку спереду, потім у задній частині будинку. Трохи відчинивши двері, він обережно просовував мітлу на рівні голови. Щоразу було чути свист жала, і ручка мітли злегка тремтіла у його руках. Те саме сталося з одним з вікон, що виходили в сад; біля інших, здається, було чисто. Він спробував вилізти через одне з них, але Мері змусила його не робити цього. Вона була переконана: якщо біля будинку є триффіди, то і в околицях вони теж мають бути, і не дозволила йому ризикувати.

На щастя, в будинку було достатньо їжі, щоб протриматися якийсь час, хоча їм і важко було щось приготувати; крім того, Джойс, незважаючи на високу температуру, таки змогла пережити отруєння від укусу триффіда, тож ситуація не була настільки критичною, як могла б бути. Більшу частину дня Денніс витратив на те, щоб змайструвати собі якийсь шолом. У нього була дротяна сітка, але з великими вічками, тож шолом довелося робити з кількох шарів, переплітаючи та зв’язуючи дріт докупи. Це зайняло в нього деякий час, але озброївшись шоломом та вдягнувши рукавиці з крагами, він зміг вирушити до села. Не встиг він відійти від будинку і на три кроки, як його вдарив триффід. Він помацав перед собою руками, аж доки не знайшов його і не зламав йому стебло. За хвилину чи дві об його шолом вдарилося ще одне жало. Він не зміг знайти цього триффіда і зачепитися за нього, хоча той вдарив його разів шість, доки не здався. Денніс дістався комори для інструментів, а потім рушив стежкою, обтяжений тепер трьома великими клубками садового шпагату, які він розмотував, щоб знайти дорогу назад.

Поки він ішов стежкою, його ще кілька разів хльоскали інші жала. Минуло дуже багато часу, перш ніж він пройшов відстань до села — милю або близько того, — і перш ніж він туди дістався, закінчився шпагат. Весь цей час він ішов і спотикався в абсолютній тиші — настільки повній, що вона лякала його. Час від часу він зупинявся і кричав, але ніхто не відгукувався. Не один раз його охоплював переляк, що збився зі шляху, але коли відчув під ногами кращу дорогу, то зрозумів, де він, а знайшовши дорожній вказівник, уже знав напевно. Промацуючи шлях, він рушив далі.

Пройшовши чималеньку відстань, він виявив, що його кроки звучать по-іншому; від них ішла слабка луна. Відійшовши в один бік, він знайшов тротуар, а потім стіну. Ще далі він знайшов поштову скриньку в цегляній кладці і зрозумів, що мабуть-таки нарешті дістався села. Він ще раз гукнув. Йому відповів якийсь жіночий голос, але здалеку важко було розібрати слова. Він гукнув знову і почав рухатися в тому напрямку, звідки пролунав голос. Жінка знову відгукнулася, але її відповідь була перервана раптовим криком. Після цього знову настала тиша. Лише тоді, і то не до кінця повіривши, він зрозумів, що село перебуває в такій самій халепі, як і його господарство. Він присів на зарослому травою узбіччі й замислився, що робити далі.

За холодом у повітрі він відчув, що вже настав вечір. Мабуть, він уже пробув у дорозі цілих чотири години, і тепер йому нічого не залишалося, окрім як повертатися назад. Разом з тим не було сенсу повертатися з порожніми руками. Стукаючи перед собою паличкою, він пішов уздовж стіни, аж доки не зачепив одну з бляшаних вивісок, що прикрашали сільську крамницю. За останні п’ятдесят чи шістдесят ярдів по його шолому тричі ляскали жала триффідів. Ще один удар пролунав, коли він відчинив ворота і перечепився через тіло, що лежало на дорозі. Це був труп людини, уже зовсім холодний.

У нього склалося враження, що перед ним у крамниці вже встигли побувати інші. Проте йому вдалося знайти чималенький шматок бекону. Він вкинув його в мішок, разом з пакетами масла чи маргарину, печива та цукру, і ще додав до цього з десяток бляшанок, з полиці, яка, за його спогадами, стосувалася їжі — принаймні бляшанки з сардинами важко було з чимось сплутати. Потім він пошукав ще трохи, знайшов близько п’яти клубків мотузки і, закинувши мішок на плече,