Читати книгу - "День триффідів"

Один раз він збився зі шляху і змушений був щосили стримуватися від паніки, доки відновив у пам’яті свої кроки і повернувся назад. Але врешті-решт він впізнав знайому стежку. Промацуючи перед собою шлях, він знайшов шпагат, який залишив на дорозі і просто приєднав його до мотузки. Від цього моменту решта зворотної подорожі минула порівняно легко.

Протягом наступного тижня він ще двічі ходив до сільської крамниці, і щоразу йому здавалося, що триффідів навколо будинку і на дорозі побільшало. Цьому ізольованому тріо залишалося тільки чекати. А потім, наче диво, з’явилася Джозелла.

* * *

Одразу ж стало зрозуміло, що про негайний переїзд до Тіншема не може бути й мови. З одного боку, Джойс Тейлор була ще в дуже слабкому стані — коли я її побачив, я був здивований, що вона взагалі жива. Швидка реакція Денніса врятувала їй життя, але протягом наступного тижня вони не могли дати їй ні потрібних ліків, ні навіть належного харчування — і це сповільнило її одужання. Везти її на далеку відстань у найближчі тиждень-два було б безумством. Та й у Мері от-от мали відбутися пологи, що теж робило подорож небажаною. Тож єдиним виходом для усіх нас було залишитися на місці та перечекати, доки минуть ці кризи.

Моїм завданням знову став пошук здобичі. Цього разу робота була набагато складнішою, бо шукати доводилося не лише їжу, а й бензин для системи освітлення, а також корм для квочок і двох корів, які нещодавно отелилися (і вижили, хоча в них вже ребра просвічувалися крізь шкіру), медичні препарати для Мері та купу всіляких дрібниць.

У цьому районі було більше триффідів, ніж я до того бачив. Майже щоранку біля будинку з’являлося один або два нових і перше, що доводилося робити, — це відстрілювати їхні верхівки, аж доки я не зробив паркан із сітки, щоб не пускати їх до саду. Але навіть тоді вони наближалися до нього впритул і сновигали, доки ми якось не давали з ними раду.

Я відкрив кілька ящиків з обладнанням і навчив маленьку Сьюзен вправлятися із протитриффідною рушницею. Вона швидко стала експертом з приборкання штук, як вона продовжувала їх називати. Відплата за їхні чорні справи стала її щоденною роботою.

Від Джозелли я дізнався, що сталося з нею після тієї пожежної тривоги в Університеті.

Так само, як і мене, її відправили разом з групою, але з двома жінками, яких до неї прикріпили, вона довго не панькалася. Вона швидко висунула їм простий ультиматум: або вони її звільнять, і вона допомагатиме їм, скільки зможе, або, якщо вони і далі її стримуватимуть, то в одну прекрасну мить виявлять, що п’ють синильну кислоту або їдять ціаністий калій за її рекомендацією. Тож нехай вирішують. Вони зробили розумний вибір.

Далі в наших розповідях було мало відмінностей. Коли її група зрештою розпалася, вона вирішила те саме, що й я, — взяла машину і поїхала до Гемпстеда шукати мене. Вона не зустріла нікого, хто вижив би з моєї групи, так само як і з групи швидкого на розправу рудого юнака. Вона залишалася там майже до заходу сонця, а потім вирішила поїхати до Університету. Не знаючи, чого очікувати, вона завбачливо зупинила машину за кілька вулиць звідти і пішла пішки. Неподалік від воріт вона почула постріл. Не знаючи, що він міг би означати, вона сховалася в саду, що раніше був нашим притулком. Звідти вона помітила Коукера, який теж обережно просувався вперед. Не знаючи, що я стріляв у триффіда і що Коукера збентежив саме звук пострілу, вона запідозрила якусь пастку. Вирішивши не потрапляти туди вдруге, вона повернулася до машини. Вона не мала жодного уявлення про те, куди поїхали інші — якщо вони взагалі кудись поїхали. Єдиним притулком, про який вона подумала і який міг бути відомий взагалі будь-кому, було те місце, про яке вона згадала при мені майже випадково. Вона вирішила поїхати туди, сподіваючись, що я, якщо виживу, згадаю про нього і спробую її знайти.

— Щойно я виїхала з Лондона, я зупинила машину, згорнулася калачиком на задньому сидінні й заснула, — сказала вона. — Коли я прибула сюди наступного ранку, було ще зовсім рано. Звук машини змусив Денніса підбігти до вікна і попередити мене про триффідів. Потім я побачила, що їх десь п’ять-шість чи й більше; вони оточили будинок з усіх боків і ніби чекали, доки хтось вийде надвір. Ми з Деннісом почали кричати. Один з триффідів рушив у моєму напрямку, тож я заради безпеки заскочила в машину. Коли він продовжив рухатися, я натиснула газ і рішуче переїхала його. Але залишалися й інші, а в мене не було ніякої зброї, окрім ножа. Денніс вирішив цю проблему.

«Якщо у вас збереглася каністра бензину, то хлюпніть трохи у їхній бік, а потім запаліть якусь ганчірку і киньте, — порадив він. — Це має змусити їх забратися геть».

Так і сталося. З того часу я користуюся садовою спринцівкою. Це просто диво, що я досі не спалила будинок.

Джозелла навчилася готувати такі собі страви, штудіюючи кулінарну книгу, і почала наводити в цьому місці відносний лад. Вона була настільки завантажена роботою, навчанням та імпровізацією, що думала про майбутнє лише в діапазоні кількох тижнів. Ці всі дні вона більше нікого не бачила, хоч десь явно мали бути інші люди, тож уважно роздивлялася всю долину, шукаючи якийсь дим вдень або світло вночі. Але на багато миль навкруги не було видно ані диму, ані жодного проблиску світла, аж доки не з’явився я.

З усього тріо ці події найнегативніше вплинули на Денніса. Джойс і досі була в слабкому і напівінвалідному стані. Мері, здавалося, відсторонилася від усього цього і поринула в нескінченні міркування про майбутнє материнство. Але Денніс був наче звір у клітці. Він не розкидався марними прокльонами, як це робили інші, а обурювався так агресивно, ніби ця ситуація загнала його в клітку, де він не збирався залишатися. Ще до мого приїзду він наполіг, щоб Джозелла знайшла в енциклопедії інформацію про систему Брайля і вирізала для нього копію абетки. Щодня він проводив по кілька годин, роблячи записи цим алфавітом і намагаючись їх прочитати. Решту часу він переймався власною непридатністю, хоча й майже не згадував про це. Він продовжував намагатися зробити те чи інше з такою похмурою наполегливістю, що боляче було дивитися, і мені довелося зібрати всю свою витримку, щоб не пропонувати йому допомогти — одна така спроба вже