Читати книгу - "Війна з Росією"

Нарешті Мак-Кінлі перейшов до справи:

— Спочатку про погане, сер. Сухопутні сили швидкого реагування не готові до війни. Ви ж знаєте, вважалося, що Альянс може виставити проти будь-якого супротивника сорок тисяч солдатів і офіцерів, де провідною силою стане бригада спецназу з п’яти тисяч осіб. Але ми жили в світі мрій, — промовив він роздратовано. — Зараз ми не в змозі розгорнути навіть ці хвалені п’ять тисяч, що вже й казати про всі сорок. І проблема не у відсутності в нас людей — питання в тому, що вони розкидані по всій Європі.

— Я не впевнений, що розумію суть проблеми, Дейве.

— Ми зіткнулися з наслідками закриття внутрішніх європейських кордонів через емігрантську кризу. Узагалі-то, найважче для об’єднаної оперативної групи підвищеної бойової готовності — це транспортувати техніки та амуніцію через кордони. Наприклад, я чув, що для перевезення спорядження з Німеччини до Польщі із дотриманням при цьому всіх дипломатичних правил, знадобиться близько п’ятнадцяти днів. Це — результат боротьби з вільним пересуванням джихадистів Європою, обумовленої терактами в Парижі. Більше того, ми отримали інформацію, що албанські та хорватські підрозділи застрягли на угорському кордоні: прикордонники не дозволяють їм перетнути його через заходи, пов’язані з контролем над біженцями.

Головнокомандувач кивнув, але здавався дуже розлюченим. Провал спільної роботи Європейського Союзу та НАТО внаслідок діяльності країн Східного Середземномор’я завжди викликав у нього роздратування.

— Я розмовляв із представниками «Frontex» — агентства, що відповідає за координацію прикордонного менеджменту, — і не домігся жодних результатів. Ну і насамкінець: турки збираються накласти вето на будь-яку паралельну роботу з Євросоюзом, оскільки той визнав факт турецької окупації північної частини Кіпру. Звідси висновок: ми все робимо дуже повільно, а дещо і зовсім не здатні зробити. По суті, росіяни виконали прекрасну роботу, потопивши два натовських кораблі та знищивши підрозділ Військово-повітряних сил США в Лієлварде. Вони тим самим змусили всіх прогульників у раді підписатися під статтею 5. Але не житимемо ілюзіями: одна річ поставити свій підпис під документом, а зовсім інша — послати війська на війну з Росією.

Адмірал Макс Говард задумливо потер підборіддя:

— Хм, з огляду на те, що ти розповів, я не впевнений, що відправити якісь підрозділи на війну зараз буде хорошою ідеєю...

Мак-Кінлі погодився:

— Саме так. Інтернаціональна бригада солдатів із чотирнадцяти країн, які ніколи не тренувалися разом, не є бойовим підрозділом, здатним успішно виконувати визначені завдання.

— Гаразд, Дейве, гляньмо на ситуацію з позитивного боку. Я не впевнений, що ми здатні швидко зреагувати на агресію росіян на суші. І що вже пізно, як ти сам сказав, рятувати прибалтійські держави. Путін виграв цей раунд. Однак ми можемо мобілізувати сили союзників і відповісти противнику, якщо він спробує вдатися до ще якихось наступальних дій, — зупинити його, скажімо, в Польщі. Усе, що ми маємо зараз, — це військово-морські сили. Навіть тепер, коли члени НАТО погодилися на застосування статті 5, парламент деяких із них ще повинен ратифікувати це рішення. — Говард вочевидь натякав на те, що британський прем’єр залежав від підтримки Палати громад, а в Німеччині Бундестаг і Конституційний суд теж могли мати свій погляд на такі питання.

Мак-Кінлі спостерігав, як Головнокомандувач дивиться у вікно, і розумів, що той зараз переходить свій рубікон. І ось — рішення прийняте. Говард поглянув йому в очі.

— Я зараз думаю про нашого ворога, Дейве... Про Путіна, який сидить у Кремлі в оточенні невеликої купки своїх військових радників і відчуває напад параної, очікуючи атаку з нашого боку. Він сподівається, що зможе контролювати динаміку того, що розпочав. Він вважає також, а улесливі придворні запевняють його в цьому, що Росія здатна утримати захоплені країни, погрожуючи своїми системами С-400 і ядерними «Іскандерами», розташованими біля Калінінграда. І всі вони переконані, що ми не ризикнемо почати війну, прагнучи звільнити прибалтів.

— Він може навіть сховатися в бункері, вважаючи, що це дуже розумне рішення, — відповів Мак-Кінлі. — Але Гітлер думав те саме. Можливо, Путін, як і фюрер, вважає, що ця війна стане бліцкригом.

— Влучна аналогія, Дейве. Гітлер спочатку не збирався окуповувати Францію або вдиратися до Британії, але коли його солдати почали воювати, він побачив, що все йде як по маслу. Потім подумав: якщо розбити всіх ворогів ущент, то вони ніколи не зможуть оговтатися, щоб протистояти йому. Путін боїться не тільки ΠΑΤΟ — він параноїдально боїться, що у нього є лише два шляхи ногами вперед із Кремля: або смерть від старості, або куля в потилицю. Якщо він не хоче йти другим із цих шляхів, то має залишатися при владі в будь-який спосіб, а це означає, що йому треба ворушитися. І коли він пересвідчився, що захопити балтійські країни зовсім неважко, то що завадить йому направити свої війська у Варшаву або навіть у Берлін? Я думаю, Путін робить стару помилку, вважаючи, що будь-яка війна має логіку і він може контролювати її хід. Насправді, ніхто не в змозі контролювати динаміку війни, коли скринька Пандори вже відкрита. Шкода, що він не вивчав Клаузевіца.

Мак-Кінлі пригадав фразу Карла фон Клаузевіца зі свого конспекту в Кемберлі: «Війна має власну граматику, але не має своєї логіки». Путін забув, що на будь-яку стратегію впливає ще й людський фактор...

— Це буде чудовою можливістю для нас, Дейве, — продовжував говорити Говард. — Путін прагне панувати у своїх володіннях... Вони називають це «дєржавой». Він не взяв до уваги реалії війни — завжди відбуватимуться абсолютно непередбачувані події. До того ж людина припускає, а Бог знає. Тому російські аналітики запланували одне, а отримають зовсім інше. Путін думає, що, застосувавши стратегію блокування наших військ, він зможе закрити для нас Балтію. Але не враховує, що жителі окупованих країн і навіть деякі представники російськомовного населення в них будуть розлючені. Це призведе до створення сил опору в регіоні. І для загарбників настануть гарячі дні. Ось у чому річ. Це — політика, і якщо йдеться про вибір, то, б’юся об заклад, прибалти більше воліють жити за недосконалими демократичними законами, ніж під владою досконалого путінського тоталітаризму. Подивіться-но на кількість російськомовних українців, які борються з російською навалою.

Адмірал Говард кивнув сам до себе, як професор Ліги плюща,