Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

Іноді потрібно було шахраювати й відступатися від того, у що я вірю, бо мої літературні віровизнання нічого не важать проти того, що тут розігрується. Проти того, що ось-ось, за кілька хвилин, розіграється. Тут. Тепер. На цьому повороті празької вулиці В Голешовичках, де пізніше, значно пізніше, побудують нову дорожню розв’язку, тому що міста змінюються, на жаль, швидше, ніж людська пам’ять.

Насправді, це зовсім не важливо. Чорний «мерседес» мчить дорогою, яка звивається, наче змія, — відтепер це єдине, що має значення. Я ніколи не відчував себе настільки близько до своєї історії.

Прага.

Я відчуваю, як метал треться об шкіряний ремінь. Я бачу тривогу, яка дедалі більше опановує трьома друзями, і спокій, який вони демонструють зовні. Це не та мужня впевненість, із якою чоловіки йдуть на смерть, бо, хоча десантники й готові померти, можливість урятуватися вони не відкидали ніколи, і через це, мені здається, психологічне напруження стає нестерпним. Я навіть не уявляю, яку треба мати нервову систему, щоб володіти собою в такій ситуації. Я швиденько подумки перебираю випадки, коли мені довелося виявляти холоднокровність. Сміх та й годі! Щоразу обставини були просто мізерні: зламана нога, нічна варта, груба відповідь — ось майже і все, чого мені довелося зазнати протягом свого нікчемного життя. Ну і як мені передати бодай крихту того, що пережили ці троє чоловіків?

Однак, звісно, уже немає часу перейматися своїм душевним станом. Зокрема й мені: зрештою, у мене теж є обов’язки, від яких не можна ухилитися. Я маю триматися напоготові, доки їде чорний «мерседес». Цього травневого ранку я маю чути шелест життя. Відчувати легенький подих вітру Історії.

Пригадавши всіх акторів, що виходили на сцену з незапам’ятних часів, із дванадцятого століття до наших днів, до Наташі, лишити в пам’яті тільки п’ять імен: Гайдріх, Кляйн, Вальчик, Кубіш і Ґабчик.

У тунелі своєї історії ці п’ятеро починають бачити світло.

207

26 травня 1942 року в Празі тиждень музики має відкритися концертом, до програми якого включено твір, написаний батьком протектора Богемії та Моравії. За кілька годин до концерту Гайдріх, який збирається його відвідати, дає прес-конференцію для журналістів, що працюють у Протектораті: «Я змушений констатувати, що знову почастішали випадки неввічливості, ба навіть грубості, щоб не сказати зухвалості. Особливо стосовно німців. Вам чудово відомо, панове, що я великодушний і підтримую будь-які плани, пов’язані з оновленням. Але вам має бути відомо, що, попри моє безмежне терпіння, я не вагаючись завдам безжального удару, коли відчую, що комусь Райх здається слабким, а моя душевна доброта — легкодухістю».

Я наче дитина. Ця промова цікава багато чим, вона показує Гайдріха на вершині могутності, впевненого у своїх силах. Він висловлюється, як освічений монарх, яким себе відчуває, як віце-король, гордий своїм правлінням, суворий, але справедливий володар. Неначе титул «протектор» відбився у свідомості свого власника, і той справді вважає себе захисником держави. Промова показує Гайдріха, який пишається своїм тонким політичним чуттям і раз у раз уміло застосовує то батіг, то пряник. Гайдріха-ката, Гайдріха-різника, промова якого є прикладом тоталітарної риторики, суперечної самій собі: він любісінько посилається на свою великодушність і прогресивність, жонглюючи словами й поняттями зі спритністю й нахабством досвідченого тирана. Однак увагу мою до тієї прес-конференції привернуло не це. Мою увагу привернуло слово «неввічливість», яке вжив Гайдріх.

208

Увечері 26 травня 1942 року до Ґабчика приходить наречена Лібена, але не застає його вдома. Він вийшов пройтися, щоб заспокоїти нерви. Ґабчика вже дістали постійні зволікання з боку підпільників, які бояться наслідків замаху. Дівчину зустрічає Кубіш. Повагавшись трохи, вона віддає йому принесені цигарки. «Гляди ж тільки, не викури їх усі сам, Єнічеку», — каже Лібена, вживаючи пестливу форму імені Ян (отже, їй було відомо, як звали Кубіша насправді). І дівчина йде, не знаючи, побачить іще колись свого нареченого чи ні.

209

Я гадаю, що кожен принаймні раз у своєму житті, яке для всіх нас є лише низкою нескінченних невдач, зазнавав миті, яка йому — чи то хибно, чи то справедливо — видавалася апофеозом його існування. Мені здається, що для Гайдріха, до якого доля, як відомо, виявила неабияку щедрість, така мить настала. Одному з тих пікантних випадків, у яких ми, легковірні, вбачаємо присуди долі, заманулося, щоб ця мить припала на переддень замаху.

Коли Гайдріх з’являється на порозі каплиці Вальдштейнського палацу, усі підводяться зі своїх місць. Він іде, урочистий і усміхнений, високо здійнявши голову, дивлячись уперед, туди, де наприкінці червоної килимової доріжки на нього чекає місце в першому ряду. Поруч із ним аж світиться вагітна дружина в темній сукні. Усі погляди звернені до них, і присутні тут чоловіки у військових одностроях викидають руку в нацистському вітанні, коли пара проходить повз. Гайдріха охоплює захват перед величчю цього місця — я бачу це в його очах. Він гордовито розглядає вівтар і розкішний барельєф угорі, під яким невдовзі розсядуться музиканти.

Музика — навіть якщо Гайдріх забув про неї, то сьогодні ввечері згадає — це все його життя: вона супроводжувала його від народження й ніколи не полишала. Артист завжди сперечався в ньому з людиною дії. Хід життя визначив його кар’єру, але музика завжди була в ньому і не покине його аж до смерті.

Кожен із запрошених тримає в руках програмки з недоладним текстом, який написав сам тимчасовий виконавець обов’язків протектора й вирішив запропонувати його як вступне слово до концерту: «Музика — це творча мова тих, хто є артистами й меломанами, засіб вираження їхнього внутрішнього життя. У тяжкі часи вона дарує полегшення тим, хто її слухає, і надихає в часи величі й битв. Але найголовніше, що музика — це найвеличніший культурний продукт німецької раси. У цьому значенні музичний фестиваль у Празі — це внесок у сьогоднішнє прекрасне, задуманий як основа енергійного музичного життя майбутніх років у цьому регіоні, у самому серці Райху». Пише Гайдріх куди гірше, ніж грає на скрипці, та він цим не переймається, адже саме музика — це справжня мова душі артиста.

Програма концерту просто