Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Пурпурові вітрила 📚 - Українською

Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пурпурові вітрила" автора Олександр Грін. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 80
Перейти на сторінку:
нього вже був удар. Якщо він прочитає в газетах моє прізвище, це може його вбити.

— Ви боїтеся розголосу?

— Єдино. Крім того, свідчення по суті пов’язане з моїм ім’ям, і, оголосивши, у чому була справа, я, таким чином, однаково що назву себе.

— Так, — сказав комісар, піддаючись її розважливому тону, що став центром настрою всієї сцени. — Але чи не здається вам, що, відмовляючись дати пояснення, ви знищуєте істотну частину дізнання, що, звичайно, відповідає вашому інтересу?

— Не знаю. Можливо, і ні. У цьому-то й горе. Я повинна чекати. З мене досить свідомості непричетності, якщо вже я не можу інакше допомогти собі.

— Однак, — заперечив комісар, — не чекаєте ж ви, що винний з’явиться й сам назве себе?

— Це саме те єдине, на що я сподіваюся поки. Відкриє себе, або відкриють його.

— Ви маєте зброю?

— Я не ношу зброї.

— Почнемо по черзі, — сказав комісар, записуючи почуте.

Розділ XXVII

Поки відбувалася розмова, я, слухаючи її, обмірковував, як відвести цю, — попри зовнішність і манеру Біче, що заперечували злочин, — яскраву й сильну підозру, сповнену суперечностей. Я сидів між вікном і столом, задумливо вертячи в руках нарізний прогонич із глухою гайкою. Я механічно взяв його з маленького стола біля стіни й, натискаючи гайку, помітив, що вона згвинчується. Бутлер сидів поруч. Розсіяний інтерес до такого дивного пристрою на глухому кінці прогонича змусив мене зняти гайку. Тоді я побачив, що він висвердлений і вщерть набитий щільною темною масою, що нагадувала засохлу фарбу. Я не встиг колупнути дивну начинку, як, швидко підсунувшись до мене, Бутлер провів ліву руку за моєю спиною до цієї речі, яку я продовжував оглядати, і, давши мені зрозуміти поглядом, що це варто сховати, взяв його в мене, мерщій сунувши в кишеню. При цьому він кивнув. Ніхто не помітив його рухів. Але я встиг відчути легкий запах опіуму, хай він і миттю розвіявся. Цього було досить, щоб я зазнав облудного поштовху думок, що ніби кинули раптом світло на події ранку, і другого, слідом за цим, більш зрозумілого, тобто усвідомлення того, що бажання Бутлера приховати таємне провезення отрути нічого не пояснює в плані вбивства й нічим не рятує Біче. Мало того, відносно мовчання Бутлера щодо її імені, — а як я вже говорив, портрет у каюті Ґеза не залишав йому сумнівів, — я думав, що хоча й не розумію нічого, але буде краще, якщо прогонич зникне.

Давши Біче спокій, комісар зайнявся револьвером, який лежав на підлозі, коли ми ввійшли. У ньому було сім гнізд, і всі кулі виявилися на місці.

— Ви можете сказати, чий це револьвер? — запитав комісар Бутлера.

— Це його револьвер, — відповів моряк. — Ґез ніколи не розлучався з револьвером.

— Чи це точно його револьвер?

— Це його револьвер, — сказав Бутлер. — Він мені знайомий, як кавник — кухареві.

Лікар оглядав рану. Куля пройшла крізь голову й застрягла в стіні. Було неважко витягти її зі штукатурки, що комісар зробив цвяхом. Вона була пом’ята, меншого калібру й більшої довжини, ніж куля в револьвері Ґеза; окрім того — нікельована.

— Ріверс-Бульдог, — сказав комісар, підкидаючи її на долоні. Він опустив кулю в кишеню портфеля. — Убитий не скористався своїм кольтом.

Обшук у речах не дав ніяких вказівок. З кишень Ґеза поліцейські витягли хустку, портсигар, годинники, кілька листів і товсту пачку асигнацій, загорнених у газету. Перерахувавши гроші, комісар оголосив значну суму: п’ять тисяч фунтів.

— Він не був пограбований, — сказав я, схвильований цією обставиною, тому що зростаюча складність події оберталася все у гірший для Біче бік.

Комісар подивився на мене, як у вікно. Він нічого не сказав, але дуже здивувався. Після цього почали допитувати хазяїна, Гардена.

Розповівши, що Ґез зупиняється в нього учетверте, що платив добре, щедро давав прислузі, іноді не ночував удома й був, загалом, неспокійним гостем, Гарден отримав пропозицію перейти до справи по суті.

— О дев’ятій годині моя служниця Пеґґі прийшла в буфет і сказала, що не піде на дзвінки Ґеза, тому що він учора обійшовся з нею грубо. Незабаром спустився капітан, вилаяв мене й Пеґґі й випив віскі. Не бажаючи з ним зв’язуватися, я обіцяв, що Пеґґі буде йому слугувати. Він заспокоївся й пішов нагору. Я був зайнятий розрахунком з постачальником і, десь о десятій почув постріли, не пам’ятаю скільки. Ґез погрожував, ідучи, що дзвонити більше він не має наміру, — буде стріляти. Не знаю, що було в нього з Пеґґі, пішла вона до нього чи ні. Незабаром знову прийшла Пеґґі й стала ридати. Я запитав, що трапилося. Виявилося, що до Ґеза з’явилася дама і що їй страшно було не йти й страшно йти, якщо Ґез подзвонить. Я таки випитав, що вона йти не має наміру, і, самі знаєте, настрахав. Отут мене ще розсердили механіки зі «Спрінга»; вони допитувалися, скільки трупів набирається до вечора в моєму готелі. Я пішов сам і побачив капітана Ґеза, що стояв на галереї з цією панянкою. Я очікував лементу, але він повернувся й довго дивився на мене з посмішкою. Я зрозумів, що він мене просто не бачить. Я почав говорити про стрілянину й нарікати йому. Він сказав: «Якого дідька ви тут?» Я запитав, що він хоче. Ґез сказав: «Поки нічого». І вони обоє пройшли сюди. Постачальник чекав; я повернувся до нього. Потім пройшло, мабуть, з півгодини, як знову пролунав постріл. Мене це почало турбувати, тому що Ґез був тепер не один. Я побіг нагору і, уявіть, побачив, що мешканці сусіднього будинку (у нас загальний двір) поспішають мені назустріч, а серед них ця невідома панянка. Двері Ґеза були розкриті навстіж. Там стояли двоє: Бутлер — я знаю Бутлера — і з ним ось вони. Я заглянув, побачив, що Ґез лежить на підлозі, потім увійшов разом з іншими.

— Покличте жінку, Пеґґі, — мовив комісар. Не треба було далеко ходити за нею, тому що вона совалася біля кімнати; коли Гарден відкрив двері, Пеґґі поспішила витерти фартухом ніс і рішуче підійшла до стола.

— Розповідайте, що вам відомо, — запропонував комісар після звичайних запитань: як звуть і скільки років.

— Він умер, я не хочу говорити поганого, — урочисто вимовила Пеґґі, кладучи руку під груди. — Але тільки вчора я була так скривджена, як ніколи. З цього все почалося.

— Що почалося?

— Я не те кажу. Він прийшов учора пізно; так, Ґез. Кімнату він, ідучи, замкнув, а ключ взяв із собою, ось чому я не могла прибрати.

1 ... 61 62 63 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пурпурові вітрила"