Читати книгу - "Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський"

Твій В. Ґ.

[після 4 VI 1938]

12

Любий Бруно!

Прочитавши Твою статтю про Ферд[идурке][490] й значно краще орієнтуючись тепер, ніж коли я прочитав її вперше, відразу ж після виходу книжки, я знову висновую, що та стаття — найбільш вичерпна про книжку в її найістотніших моментах з-поміж усього написаного. Єдине, що можна їй закинути, — то певна невиразність формулювань, котра зумовлена, либонь, тим, що 1) Ти кажеш про «відкриття», коли може йтися тільки про певну «поставу» — звідси книжка моя є комплексом знаних і незнаних проблем, лише висвітлених із певної точки зору. 2) У своїх міркуваннях Ти пройшов повз один незмірно істотний момент, тб. проблему людської індивідуальності, як вирішальну та найтісніше пов'язану з проблемою форми. Наскільки я розумію ті питання, особливість мого підходу до культури полягає в тому, що я проваджу відкрито недружнє та вороже ставлення людини до форми. Якщо загалом прагнути підтвердити форму (в найширшому сенсі слова), ототожнити себе з тією формою, в якій ми об'являємося назовні, я стверджую, що наша форма не виражає нас, вона нам нав'язана, що між нашим внутрішнім змістом і зовнішньою формою пролягло провалля, внаслідок чого вся реальність, заснована на отій зовнішній фальші індивіда, є — з точки зору індивіда — хибною, штучною та непотрібною для неї. Отож, коли досі ту штучну, міжособистісну реальність зазвичай вважали обов'язковою, то я спробував висловити протилежне і продемонструвати її неправдивість для індивіда.

Однак, щоб ясно зрозуміти оту антиномію між нашим «приватним» і «публічним» баченням світу, слід сповна врахувати факт антиномії між нашим приватним і стадним я. Людина ніколи не фігурує сама, але завжди у зв'язку з іншими людьми, і та парадоксальна суперечність між нашим почуттям індивідуальної осібності та безугавною залежністю від інших є підставою подальшої дисгармонії. Цей пункт занадто мало був наголошений у Твоєму рефераті, а він незмірно важливий. Наші твори ніколи не постають лише з нас самих, але завжди внаслідок нашої копуляції з кимось іншим, і це зумовлює, що наше ставлення до них може бути, а іноді навіть мусить бути неприязним і обережним. Можна б сказати таким чином — якщо кому дружина народить дитину, то щасливий батько каже: «То моя дитина», — прагне до якомога повнішого утвердження в цьому настрої, і та постава є «публічною» та культурною. Проте водночас батько може ненавидіти й боятися тієї дитини, котра, будучи народженою від його комбінації з дружиною, є чимось третім, іншою, третьою реальністю — отож, такою третьою реальністю є всі наші форми, ситуації тощо, все, в чому ми об'являємося.

Уся складність втілення тієї простої, врешті-решт, позиції полягає в тому — як Ти глибоко і слушно зауважив, — що наша свідомість, будучи сама витвором «міжособистісним», належить до тієї третьої реальності; мова, котра, як і все решта, постала внаслідок копуляції індивідів, не надається для висловлювання направду індивідуальних сенсів — вона є знаряддям тиранії, навіть якщо нам здається, що вона робить нас вільними. Це зумовлює конечність відступу в отій критиці дійсності ще на крок, а це означає, що я не тільки мушу атакувати світ, а й водночас мушу атакувати себе — кепкувати зі світу й кепкувати із себе, жартуна — адже й постава моя не є остаточно поставою вільної людини, радше раба, котрий засуджує себе самого, як чуже творіння. Є в тому момент абсолютного сорому, страху, комізму й осуду. Але тому також «безформність» не є для мене нічим позитивним ані визвольним — то лише катастрофа зіткнення двох рацій, кожна з яких суверенна. «Незрілість» є поняттям суто негативним. Єдиний позитивний висновок, який можна виснувати з Ферд., — це потреба дистанції та певної обережності у ставленні до форми (й культури), потреба маневру тими витворами із цілковитим відчуттям їхньої іншості.

Як бачиш, тому Твоя стаття майже повністю збігається з моїми поглядами в цьому питанні, а головна відмінність полягає в тому, що те, що Ти вважаєш не цілком окресленою (в мене) стихією незрілості, я визначаю на ґрунті антиномії приватних і групових сенсів нашого я. Є в ній багато чудових і глибоких місць, і я дивуюся, що Ти від неї відмагаєшся. Шкода, що стаття не написана доступніше для широкої аудиторії з точки зору стилю. Поправки Ґридза пішли їй на користь[491]. Я написав такого розлогого листа, що вже не маю сили обговорювати поточні справи.

Що стосується Твого Месії[492], то мені важко щось сказати, позаяк я не знаю цього твору навіть у його загальних рисах — якщо він дає Тобі можливість відсвіжитися, то тим краще! Той постулат важливий не з огляду на Твоє мистецтво, а на Тебе самого — з психічної точки зору.

Сердечно обіймаю.

Твій В. Ґ.

[19 VII 1938]

13

Любий Бруно,

я дуже шкодую, що ми розминулися; я сподівався, що Ти виїдеш наступного дня, як оце Ти мені спершу сказав, і не змістив собі термінів у зв'язку з ремонтом будинку моєї матері у Варшаві. Сандауер дуже побивається, що не зустрівся з Тобою. Він робить перші кроки в тутешніх редакціях, але мушу сказати, що справа набагато складніша, ніж я думав. Знаю, що Ти мене правильно зрозумієш, тож можу Тобі сказати, що в ньому є багато вкрай дражливих дрібниць, і він, на жаль, належить до єврейського типу in minus; фізично він виглядає мало не карикатурою на юдея, так само і з точки зору товариської та духовної культури йому притаманні чимало єврейських рис найгіршого ґатунку, майже маломістечкових. Це не разило мене в Закопаному, але разить тепер, і я припускаю, що й Ти також зауважуєш це в ньому, хоча, можливо, це Тебе менше разить, зважаючи, що, попри всю свою шляхетність, Ти належиш до однієї з ним раси, і може краще розумієш самі підстави його індивідуальності. Пишу Тобі про це власне тому, що Ти не маєш у собі жодної з тих дражливих дрібничок, притаманних деяким Твоїм землякам. Вистачить того, що спілкування з ним є для мене доволі складним