Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Такого роду розмови вселили в бізнесмена штибу Тіллерсона впевненість у його новому другові Іґорі Сєчіні. Якщо вірний-до-гроба Сєчін замовить від імені «ЕкксонМобіл» слово про податки, Путін дослухається. «Сєчін — не просто рупор Путіна, — пояснив якось член першого кабінету Путіна. — Сєчін — частина його мозку».

РОЗДІЛ 15

Прекрасний герой

Майже не викликало сумнівів, що Путін збирається на початку 2012 року повернутися в крісло президента Росії, а відданий і надійний Іґор Сєчін разом з ним. Роль Путіна у відновленні російської честі (яка вимірювалася макроекономічними показниками, які він любив наводити) була важливим чинником кампанії з його переобрання. Країна пережила всесвітній шторм світової кризи й оклигала. Схоже було, що вона опиниться у п’ятірці найбільших національних економік світу. ВВП країни знову зріс більш як на 5% у рік; величезний зовнішній борг, успадкований Путіним від Єльцина, скоротився до незначного. Усі позитивні економічні показники були значною мірою зумовлені єдиною галуззю — енергетикою. Нафта й газ, з гордістю сказав Іґор Сєчін, лишись «локомотивом російської економіки».

Російські бурильники вперше в історії подолали норму денного буріння радянських часів у 10 мільйонів барелів. Росія експортувала більше нафти й газу за будь-яку, окрім Саудівської Аравії, країну. І більша частина грошей стікалася назад у Кремль. Дві найважливіші енергетичні компанії в Росії знову опинилися в державній власності: поведінка Сєчіна в кращих традиціях крокодила перетворила «Роснєфть» з четвертої за обсягами компанії, на долю якої припадало приблизно 4% російського видобутку сирої нафти, на гіганта, який видобував близько половини усієї нафти. І він у такий спосіб діяв і надалі. Будь-яке нафтове підприємство, що продемонструвало бодай якісь технологічні перспективи або перспективні активи, Іґор з’їдав. Таким чином, «Роснєфть», що постійно розросталася, разом із «Газпромом», державною компанією, яка практично користувалася монополією на державний газ, стали для путінського уряду банкоматами.

До речі, не думайте, що ця грошова манна упала з небес і дісталася населенню Росії. У той час, як середній дохід домогосподарства у Норвегії, яка експортувала нафту, складав понад 50 тисяч, а в Саудівській Аравії приблизно 25 тисяч, середній прибуток у Росії був менше 12 тисяч доларів США. Такі експортери нафти, як Алжир, Венесуела, Катар, Кувейт і, звісно, Саудівська Аравія, залишали собі досить сирої нафти, щоб громадяни їхніх країн принаймні отримували пальне за найнижчими цінами. Росіяни таких поступок не мали. І навіть якщо росіянин міг собі дозволити залити повний бак бензину за повну ціну, через стан доріг його автомобільна подорож ставала ризикованою. Поїздка будь-якою основною транспортною магістраллю, що поєднувала Московський міжнародний аеропорт з центром міста, була доланням перешкод із ям, декотрі з яких, за словами письменника Петра Подкопаєва, «були досить глибокими, щоб залишити в них колеса». Не наповнили ці щедрі прибутки від експорту енергоносіїв також і кишені дрібних акціонерів «Роснєфті» і «Газпрому».

Але така нафтова гра й планувалася від самісінького початку. Путін і Сєчін ніколи не розглядали найцінніші природні ресурси країни як інструмент збільшення прибутків російських домогосподарств або банківських рахунків інвесторів. Можливості, що їх відкривають демократія і капіталізм, не дуже привернули увагу двох сучасних російських лідерів. «Докторська дисертація [Сєчіна] 1998 року про мережі транспортування нафти зневажливо відгукується про ринкові механізми, — пояснював «Економіст» в матеріалі про російського нафтового царя. — Беручи до уваги, що ринкова економіка оцінює проєкти на основі очікуваної віддачі від інвестицій, господін Сєчін високо оцінив радянські ядерні й космічні програми, які, за його словами, базувалися на іншому принципі — «за будь-яку ціну».

Путін і Сєчін вірили, що їхня енергетична промисловість — це відновлення російської честі, здобуття престижу в очах усього світу, щось на кшталт радянської космічної програми або радянського ядерного арсеналу. Ба більше, вони були переконані, що можуть використовувати нафту й газ у ролі ядерних боєголовок і МБР: для здобуття влади й впливу на шляху до цілей зовнішньої політики Путіна. Російські нафта й газ вважатимуться власністю президента і можуть та будуть використані, щоб служити цілям президента. На той час, як Путін у 2012 році знову став президентом, ця програма невидимого озброєння набула обертів і навіть цілком розвинулася. Повернімося до його першого терміну, ще в 2005 році, коли президент Путін перейняв нову стратегію зовнішньої політики, запропонованої його головним помічником з енергетики, що називалася «Енергетична наддержава».

Путін одразу усвідомив значення цього плану і діяв відповідно до нього. Під час державного візиту в Берлін 2005 року переконав канцлера Німеччини Герхарда Шредера підписати угоду про партнерство з будівництва нового семисотп’ятдесятимильного трубопроводу під Балтійським морем для транспортування «газпромівського» газу до Німеччини. Потім «Газпром» отримає великий пакет акцій у новому «Північному потоці» і нових сховищах по всій Європі. Європейська комісія ствердно кивнула, схвалюючи «Північний потік», особливо після пропозиції продовжити трубопровід у Нідерланди, Британію, Швецію і Фінляндію. Інформація про угоду принесла полегшення Західній Європі, запаси природного газу в якій вичерпувалися настільки швидко, що боялися, аби вони повністю не скінчилися через п’ять років. Європейці відчайдушно хотіли й потребували російського газу для опалення домівок і забезпечення роботи фабрик.

У перший день нового 2006 року Путін таки трохи показав Європі, наскільки життєво необхідний запропонований ним новий трубопровід і як жахливо все може скінчитися, якщо його не побудувати. Того дня, коли в усій Європі запанували холоди, «Газпром» раптово скоротив постачання газу в Україну, через яку на той час тяглися єдині робочі трубопроводи з Росії до Європи. Україна, як і очікувалося, вибрала необхідний їй газ з поставок, що йшли через її територію у європейські країни. Надходження газу в Австрію наступного дня скоротилося на третину; надходження газу в Угорщину впало на 40% на наступний день. Словаччина, падіння надходжень до якої також становило 40%, оголосила надзвичайний стан. У Болгарії та Румунії зупинили промислове виробництво. Допоки ці та решта європейських країн тряслися від паніки, Росія тицяла пальцем на Україну, що то вона поцупила призначений європейцям газ, і наполягала, що клієнти «Газпрому» не можуть розраховувати, що Україна буде чесно поводитися з газом для ЄС. До того часу, як росіяни уклали з Україною мирову і знову відкрутили газовий вентиль, Європа заговорила про «Північний