Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Коли через шість місяців після того Росія приймала в Санкт-Петербурзі саміт G8, путінський уряд обрав темою Міжнародну енергетичну безпеку. Представники Росії скористалися самітом, щоб запропонувати Заходу угоду. Звучала вона так: ми, росіяни, втомилися від ваших постійних переживань з приводу порушення нами прав людини й свободи слова. Відкиньмо все це вбік і налагодьмо належні ділові відносини. Ми будемо вашим постачальником енергії. Фактично, ми гарантуватимемо вдосталь енергії для кожного будинку і кожної фабрики в Європі. Вам ніколи більше не доведеться перейматися цим знову. Усе, що вам треба зробити — заплатити нам за пальне й припинити моралізаторство. На той час звучало як цілком чесна торгова угода. Більша частина Європи поставила в потрібному місці свої підписи, відмахнувшись від побоювань, що, по суті, зробила увесь континент зобов’язаним Росії за її запаси як одного з регіонів на землі.

До того часу, як 2010 року почалося будівництво проєкту «Північний потік», команда Путіна запропонувала другий і довший трубопровід, через який газ з Росії мав транспортуватися через Чорне море, а потім надходити в Австрію й Італію. Так само, як він зробив у випадку канцлера Німеччини Шредера, який після того, як поступився державною посадою Ангелі Меркель, став головою комітету акціонерів «Північного потоку», Путін вписав прем’єр-міністра Сільвіо Берлусконі і його улюблену італійську енергетичну компанію в угоду про «Південний потік». «Шредер і Берлусконі міцно окопалися як нові друзі Путіна після сварки з [президентом США Джорджем В.] Бушем і [британським прем’єр-міністром Тоні] Блером, — написав у книжці «Вся кремльовская рать» Міхаіл Зиґар. — Путіну було значно простіше вести справи з цими двома європейськими циніками, і це було взаємно». Берлусконі, зокрема, був для Путіна взірцем для наслідування, і, за словами Зиґаря, італійський прем’єр-міністр «використав свою бізнес-імперію, щоб перемогти на виборах, а після цього використав політику для збагачення свого бізнесу. Це зробило Берлусконі природним спільником Путіна. Жоден із них ніколи іншого не критикував і до іншого не сікався».

У березні 2012 року, коли Путін виграв третій президентський термін, «Північний потік» працював уже шість місяців. Росія, викинувши з угоди Україну, постачала в Європейський Союз 40% від усього імпорту природного газу. «Газпром» постачав через трубопровід кожен третій кубічний метр природного газу в країни-члени ЄС — Болгарію, Словенію, Словаччину, Латвію, Естонію і Фінляндію. Трубопроводом надходила третина імпортованого газу Німеччини (і також третина її імпорту нафти). Додайте до цього, що Росія добудувала новий трубопровід в Китай, країну з найбільш швидким розвитком економіки і найбільш зростаючими потребами в енергії на планеті. Тим часом, невдовзі мало початися будівництво «Південного потоку», до переліку майбутніх-задоволених-але-обачних клієнтів якого додавалися Австрія й Італія.

2012 року проникливі очі розгледіли б на карті два трубопроводи, що тяглися через більшу частину континенту, як описав це Зиґар, «ніби пару гігантських клешень, якими Росія стискала Європу». З «Газпромом» як інструментарієм для природного газу і «Роснєфтью» в аналогічній ролі для нафти Путін отримував світовий вуглеводневий важіль, якого прагнув. І це сталося якраз тоді, коли «Роснєфть» обганяла «ЕкксонМобіл» як найбільшу у світі публічну нафтову компанію. Ринкові аналітики відзначили, що малюк Сєчіна видобував більше сирої нафти, ніж усі китайські енергетичні компанії й удвічі більше, ніж нігерійські.

«За останні десять років «Роснєфть» стрімко виросла. І невипадково, оскільки «Роснєфть» — засіб Владіміра Путіна для повернення у державну власність значної частини російських нафтових родовищ», — повідомлялося у «Форбс» одразу після того, як компанія задушила вихід ВР на російський ринок. Після потужного поглинання ТНК-ВР для ВР усе скінчилося 20%-м пакетом акцій «Роснєфті», що зробило фірму глибоко і в прямому сенсі зацікавленою в успіхах провідної російської галузі. Навіть Боба Дадлі (можливо, отруєного) з ВР прийняли назад у лави: тепер він триматиме кулаки за «Роснєфть» як молодший партнер. «Ми раді, що ВР ухвалила рішення залишитися одним з найбільших інвесторів у російську економіку, — сказав Владімір Путін, — тим самим визнавши неосяжні перспективи російської нафтогазової галузі і великий потенціал «Роснєфті».

Таким чином, загалом путінська стратегія енергетичної наддержави працювала. За винятком того, що вона нею не була. І не лише тому, що з ВР на хвилі провалу з «Глибоководним горизонтом» можна було мотузки сукати.

2012 року були значно суттєвіші проблеми, більшість з яких — створені Путіним. «Газпром», наприклад, був неспроможний встигати за все новими європейськими запитами, бо його виробничі потужності, гм, висмокталися. Не тому, що «Газпром» розрісся до розмірів, на які не заслуговував; не тому, що погано робив свою роботу, ні, — на базовому рівні. Компанія не інвестувала в нові технології, оскільки як санкціонована державою і підтримувана російським урядом монополія, відповідно, не знала конкуренції, і справді не мала в тому потреби. «Газпром» — це те, чого варто очікувати від державної монополії, яка сидить на купі величезного багатства — неефективна, політично заангажована й корумпована компанія», — так оцінив її Державний департамент США. Порийтеся трохи ретельніше в бухгалтерії компанії і з’ясуєте, що «Газпром» втрачає приблизно 400 мільярдів доларів щороку через корупцію і розтрату. Ці збитки приблизно дорівнюють його річному прибутку.

Галузеві експерти не підвищили ставки «Газпрому», коли той урізноманітнив свою діяльність, додавши до портфеля величезну російську медіакомпанію. Медіакомпанію? Навіщо державна газова компанія купувала державні телеканали? Ну, а чому ні? «Газпром» мислився не як енергетична компанія, а як потужний таран, до якого президент Путін вдавався, коли хотів щось отримати. Тож неефективний, з дірявими кишенями, гівняний «Газпром» володів телекомпанією і низкою інших медійних об’єктів, але лише тому, що це облаштував Путін, аби змусити замовкнути один з небагатьох критичних голосів, що лишалися в російській пресі. Владімір скористався своєю службою безпеки для арешту й залякування критика, якому належала медіакомпанія, а після того використав «Газбанк» як скарбничку, щоб купити компанію зі значною тюремною скидкою. У такий спосіб незалежній телевізійній журналістиці в Росії було завдано ще одного удару, а Путін натомість отримав ще один надійний рупор для партійної лінії Кремля.

Що ж до однозначних розтрат, то мало що в історії «Газпрому» могло зрівнятися з гамбітом «Північного потоку». «Ми розкидаємося грішми, як навіжені», — сказав виконавчий директор Матіас Варнінг, давній приятель Путіна ще зі шпигунських днів. Проєкт «Північний потік» будувався з двох кінців одночасно — з Росії і з Німеччини. Однаковий трубопровід, одні й ті самі матеріали, одні й ті самі будівельні стандарти. Але російська частина проєкту (на чолі з петербурзькими братами Ротенбергами, запам’ятайте їх) коштувала втричі дорожче за кожну милю, порівняно з відповідною частиною, що її