Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

— Тільки дозволь, Іване Андрійовичу, — сказав раптом, урвавши його, поліцеймейстер, — адже капітан Копєйкін, ти сам сказав, без руки й без ноги, а в Чичикова…

Тут поштмейстер скрикнув і ляснув з усього розмаху рукою по своєму лобі, назвавши себе прилюдно при всіх телятиною. Він не міг зрозуміти, як така обставина не спала йому на думку на самому початку оповідання, і признався, що зовсім справедлива приказка: «Російська людина пізнім розумом мудра». А проте через хвилину він тут же почав хитрувати й спробував був вивернутись, кажучи, що, зрештою, в Англії дуже вдосконалена механіка, що видно з газет, як один винайшов дерев’яні ноги таким чином, що від одного дотику до непомітної пружини заносили ці ноги людину бог знає в які місця, так що після ніде й відшукати її не можна було.

Але всі дуже засумнівалися, щоб Чичиков був капітан Копєйкін, і визнали, що поштмейстер сягнув уже занадто далеко. А втім, вони з свого боку теж не спіткнулися, і наведені дотепним здогадом поштмейстера, забралися навряд чи не далі. З числа багатьох у своєму роді кмітливих припущень було, нарешті, одне, — дивно навіть і сказати, — що чи не є Чичиков переодягнений Наполеон[196], що англієць здавна заздрить, що Росія, мовляв, така велика й простора, що навіть кілька разів виходили й карикатури, де росіянин змальований розмовляючим з англійцем. Англієць стоїть і ззаду тримає на мотузці собаку, і під собакою розуміється Наполеон: «Дивись, мов, каже, коли що не так, так я на тебе зараз випущу цього собаку!» — і ось тепер вони, може, й випустили його з острова Єлени, і ось він тепер і пробирається в Росію нібито Чичиков, а справді зовсім не Чичиков.

Звичайно, повірити цьому чиновники не повірили, а втім загадалися і, розглядаючи цю справу кожен сам собі, визнали, що обличчя Чичикова, коли він повернеться і стане боком, дуже скидається на портрет Наполеона. Поліцеймейстер, що служив за кампанії дванадцятого року й особисто бачив Наполеона, не міг теж не признатись, що на зріст він ніяк не буде вищий за Чичикова і що будовою своєї постаті Наполеон теж не можна сказати, щоб занадто товстий, проте й не так, щоб тонкий. Може, деякі читачі назвуть усе це неймовірним, автор теж на догоду їм ладен би назвати все це неймовірним; але, як на лихо, усе відбулося саме так, як оповідається, і тим ще дивніше, що місто було не в глушині, а навпаки, недалеко від обох столиць. А втім, треба пам’ятати, що все це відбувалося невдовзі після славетного вигнання французів. У цей час усі наші поміщики, чиновники, купці, прикажчики і всякий письменний і навіть неписьменний народ зробились, принаймні на цілих вісім років, запеклими політиками. «Московские ведомости» і «Сын Отечества» зачитувались немилосердно і доходили до останнього читця клаптиками, непридатними ні до якого вжитку. Замість запитань: «Почім, батечку, продали мірку вівса? як скористувалися вчорашньою порошею?» — говорили: «А що пишуть у газетах, чи не випустили знову Наполеона з острова?» Купці цього дуже побоювались, бо цілком вірили провіщенню одного пророка, що вже три роки сидів в острозі; пророк прийшов невідомо звідки, в личаках і невкритому кожусі, що страшенно тхнули тухлою рибою, і провістив, що Наполеон є антихрист і держиться на кам’яному ланцюгу за шістьма мурами й сімома морями, але згодом розірве ланцюг і заволодіє всім світом. Пророк за провіщення потрапив, як годиться, в острог, але тим не менше діло своє зробив і скаламутив зовсім купців. Довго ще під час навіть найприбутковіших угод купці, виряжаючись до трактира запивати їх чаєм, гомоніли про антихриста. Багато з чиновників і благородного дворянства теж мимоволі задумувались про це і, заряджені містицизмом, що був тоді, як відомо, у великій моді, бачили в кожній літері, з яких було складено слово «Наполеон», якесь особливе значення; багато хто навіть відкрив у ньому апокаліпсичні цифри[197]. Отже, нічого немає дивного, що чиновники мимоволі задумувались на цьому пункті; проте скоро й похопились, помітивши, що уява їхня вже занадто прудка і що все це не те. Думали, думали, розважали, розважали й нарешті вирішили, що непогано б ще розпитати гарненько Ноздрьова. Тим що він перший виніс історію про мертві душі і був, як то кажуть, у якихось щільних стосунках з Чичиковим, отже, без сумніву, знає дещо з обставин його життя, — то ще спробувати, що скаже Ноздрьов.

Чудні люди, ці пани чиновники, а за ними й усі інші звання: адже дуже добре знали, що Ноздрьов брехун, що йому не можна вірити в жодному слові, ні в найменшій дрібниці, а тимчасом удалися саме до нього. Піди ж ти, порозумійся з людиною! Не вірить у Бога, а вірить, що коли засвербить перенісся, то неодмінно помре; пропустить мимо утвір поета, який, як день, увесь перейнятий згодою і високою мудрістю простоти, а кинеться якраз на те, де якийсь молодець наплутає, наплете, поламає, виверне природу, і йому цей утвір сподобається, і він почне кричати: «Ось воно, ось справжнє знання таємниць серця!» Все життя ні за що має лікарів, а кінчиться тим, що звернеться нарешті до баби, яка лікує зашіптуванням і запльовуванням або, ще краще, вигадає сам якийсь декохт[198] з не знати якої погані, яка бог знає чому уявиться йому саме засобом проти його хвороби. Звичайно, можна почасти вибачити панів чиновників дійсно скрутним їхнім становищем. Тонущий, кажуть, хапається й за маленьку тріску, і в нього немає в цей час розсудку подумати, що на трісці може хіба що проїхатись верхи муха, а в ньому ваги мало не чотири пуди, якщо навіть не цілих п’ять: але не спадає йому в той час міркування в голову, і він хапається за тріску. Так і пани наші вхопились нарешті за Ноздрьова.

Поліцеймейстер ту ж хвилину написав до нього записочку завітати на вечірку, і квартальний у ботфортах, з привабливим рум’янцем на щоках, побіг ту ж