Читати книгу - "Джозеф Антон"

що жебонів поряд з валом Оффи[98] біля підніжжя кряжу Герджест-Ридж. Готелем управляв відставний офіцер поліції Джефф Татт і його дружина Крістін, тому ж то він і вважався безпечним. Тим часом у широкому світі мусульмани в судовому порядку вимагали переглянути можливість порушення проти нього карної справи за богохульство, в Бредфорді знову зібрався мітинг, і сорок чотири особи потрапили до поліцейського відділку. Єпископ Бредфордський звернувся із закликом припинити протести. Проте на них це, здається, не вплинуло.

Вілл Вільсон і Вілл Вільтон приїхали провідати його аж у Ґлейдстрі й попрохали Маріан залишити їх наодинці, що дуже її розгнівало. Вона, цокаючи каблуками, пішла на довгу прогулянку, а вони повідомили, що її заява розглядається з усією серйозністю, й справа дійшла до прем’єр-міністра Британії і президента Сполучених Штатів, однак після ретельного розслідування стало очевидним, що її твердження неправдиві. «Зрозуміло, що вам важко, — сказав Вільсон. — Вам би хотілося вірити своїй дружині». Відтак розповіли, у який спосіб відбувався допит. Це аж ніяк не був допит «третього ступеня» із застосуванням заходів фізичного впливу, який так люблять показувати в кіно. Натомість значною мірою вони покладалися на повторення й подробиці. Звідки вона дізналася, що містер Стейнлі Говард чи Говард Стейнлі був офіцером ЦРУ? Чи показував він їй своє посвідчення? Як воно виглядало? Була там фотографія чи ні? Чи було воно підписане? Воно мало вигляд кредитної картки чи згиналося як книжечка? «Ну й багато чого такого, — сказав Вілл Вільтон. — Дрібниці в нашій справі відіграють велику роль». Її просили повторити свою розповідь декілька разів, і «якщо в розповіді нема відхилень, сказали вони, то ми на сто відсотків упевнені, що це вигадка». Люди, коли кажуть правду, ніколи не розповідають ту саму історію двічі однаково.

«Нічого такого не було, — сказав Вілл Вільсон. — Ми стовідсотково впевнені».

Його дружина всю цю історію з агентом ЦРУ і змовою проти нього просто вигадала, казали вони. Навіщо вона це зробила? Можливо, вона настільки хотіла вирватися з підпільного життя в Британії, що вирішила похитнути його віру в офіцерів охорони, щоб спонукати його виїхати до Америки разом з нею? Але чому вона не розуміла, що якби він повірив у проведення американцями такої великої роботи з його пошуків, то міг би їм довіряти ще менше? Зрештою, навіщо ЦРУ цим займатися? Можливо, вони планували обміняти його на американських заручників, що утримувалися в Лівані? Якщо це так, то чи не опинився б він у більшій небезпеці на американській землі, ніж на британській? У нього запаморочилася голова. Божевілля. Справжнє божевілля.

«Це неправда, — лагідно сказав Вілл Вільтон. — Нічого такого не було».

Вона дуже довго говорила, переконуючи, що не вона, а поліція бреше. Скористалася своєю фізичною привабливістю й спробувала у такий спосіб переконати його у своїй правдивості. Спочатку розсердилася, потім плакала й мовчала, а тоді знову стала велемовною. Ця вистава, її незвичайний останній бій тривав майже цілу ніч. Проте йому треба було приймати рішення. Він не міг підтвердити чи спростувати правдивість її слів; проте всі ці неузгодженості свідчили проти неї. Він не міг їй більше вірити. Ліпше залишитися самому, ніж дозолити їй бути поряд. І він попросив її поїхати.

Багато чого зі своїх пожитків вона тримала в Порлок-Вірі, й один з водіїв повіз її туди за речами. Вона зателефонувала Самін і його друзям і нагородила всіляких небилиць. Тепер він уже почав боятися її, боятися того, що вона може зробити чи сказати, коли опиниться ззовні захисного ковпака. Кілька місяців потому, коли їй захотілося викласти свою версію їхнього розлучення одній із недільних газет, вона заявила, що поліція відвезла її в якусь глушину і залишила біля телефонної будки, аби далі вона сама потурбувалася про себе. Це була чистої води брехня. Насправді вона мала власний автомобіль і ключі від будинку у селі Бакнелл, а оскільки вона тепер вважалася неблагонадійною особою, він більше не міг користуватися житлом, про яке вона знала. Тож насправді після їхнього розлучення не вона, а він знову став безхатьком.

Прогриміли вибухи бомб — знову в книгарні «Коллетс», а перегодя на вулиці ззовні універмагу «Ліберті», відтак у книгарнях «Пенґвін» у чотирьох британських містах, відбувалися демонстрації, йшли судові розгляди, лунали звинувачення з боку мусульман у «нечестивості», з Ірану доносилися страхітливі зойки, від яких кров у жилах холола (президент Рафсанжані заявив, що смертний вирок безвідкличний, і його підтримує «весь мусульманський світ»), а також з Британії з бридкого рота того садового ґнома Сіддікі, проте також мали місце підбадьорливі жести солідарности від друзів та прихильників в Англії, Америці та Європі — тут читання, там вистава, дванадцять тисяч людей з різних країн світу підписалося під заявою «Письменники й читачі на підтримку Салмана Рушді». Кампанію на його захист провадила поважна організація з прав людини «Стаття 19», названа на честь статті про свободу слова Загальної декларації прав людини. «Кожна людина має право на вільні переконання й на вільне їхнє вираження, — говориться у статті. — Таке право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію й ідеї будь-якими засобами, незважаючи на державні кордони». Все просто й зрозуміло. Стаття не містила якогось доповнення на кшталт: «якщо тільки ти когось не розсердиш, особливо когось такого, хто прагне вдатися до насильства чи фізичної розправи». Також не йшлося там про таке: «якщо тільки релігійні лідери не мають своєї окремої думки й не схочуть замовити вбивства». Він укотре подумав про Беллоу, про знаменитий рядок на початку його «Пригод Оґі Марча»: «Всі знають, що нема вишуканости чи точности у придушенні. Коли ти натискаєш на щось одне, то натискаєш також на суміжне». Джон Кеннеді, не настільки велемовний як герой Беллоу Оґі, висловив ту ж саму думку двома словами: «Свобода неподільна».

Саме з такими переконаннями він і жив, навіть не знаючи цього. Свобода творчости була для нього повітрям, яким він дихав, і коли він мав його у достатній кількості, то не виникало жодної необхідности багато говорити про важливість повітря для дихання. Та люди спробували перекрити надходження повітря, й одразу постала нагальна потреба вказати на неправомірність таких дій.

Наразі весь день намагався розв’язати важливішу проблему: де він проведе наступний тиждень свого життя? Знову на допомогу прийшла Джейн Велслі. Вона мала невеличкий будинок в Ерширі й запропонувала його з притаманною їй люб’язністю. «Ягуари» поквапилися на північ. У шотландській глибинці