Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

— Ви думаєте, що це можливо?

— Я думаю, що варто спробувати, — відповіла я, намагаючись зберегти в голосі спокій, хоча всередині мене все палало від бажання, щоб він мене зрозумів. — Іноді ми боїмося розчаруватися чи постраждати, але саме через це втрачаємо шанс на щось більше.

Він на мить задумався, потім підійшов ближче і поклав руку на моє плече, його погляд став ще теплішим і глибшим.

— Ви така… незвичайна, Мар’яно. Іноді мені здається, що саме такої людини бракувало в моєму житті.

Ці слова пройшлися крізь мене, як тепла хвиля, змушуючи повірити, що, можливо, справді можна було зруйнувати його захист і віднайти щось справжнє.

— Тоді… не закривайтеся від мене, — вимовила я, відчуваючи, що з кожним словом ми стаємо ближчими.

Він злегка усміхнувся, і в цій усмішці я побачила перші промені того світла, яке, можливо, з часом зможе розсіяти темряву в його серці.

Богдан дивився на мене, і я відчула, що цей погляд був зовсім іншим, глибшим. Здавалося, в його очах я побачила цілий світ сумнівів і надій, які він так довго приховував.

— Мар’яно, — нарешті промовив він, немов обмірковуючи кожне слово. — Я не звик... довіряти. Це завжди було... ризиком, від якого я захищався. Іноді я навіть не помічав, як багато дверей закрив перед собою.

— Можливо, на цей раз варто ризикнути? — я тихо вдивлялася в його обличчя, розуміючи, що між нами може зародитися щось справжнє, якщо він лише наважиться відкритися.

Його рука повільно торкнулася моєї, і це був найніжніший дотик, який я могла собі уявити. Ми стояли зовсім близько, так, що я відчувала його тепло, і в ту мить мене охопило відчуття, ніби весь світ зупинився.

— Ризикнути, кажете? — він посміхнувся, і ця посмішка була іншою — відкритою, без захисту. — Заради вас, Мар’яно… можливо, я вперше в житті готовий спробувати.

Я ледь вловимо кивнула, і в його очах спалахнуло щось, що я ніяк не могла пояснити — натяк на майбутнє, яке ми могли створити разом, якщо кожен з нас наважиться відкритися і відкинути страхи.

Здавалося, що слова вже не потрібні. У тиші, що оповила нас, було більше значення, ніж у будь-якому зізнанні. Його погляд і цей ніжний дотик говорили мені більше, ніж будь-які обіцянки.

— Дякую, що нагадали, як це — вірити, — прошепотів він.

Я відчула, як моя душа наповнювалася теплом — так рідко я бачила цю сторону Богдана, холодного і владного чоловіка, якого всі знали. Зараз, у цій інтимній миті, він був справжнім, відкритим і вразливим.

— Я ніколи не думала, що зможу бути такою відкритою з кимось, — зізналася я, намагаючись розважити цю атмосферу. — З вами це відчувається так легко.

— І я теж, — сказав він, погляд його став ще більш інтенсивним. — Я завжди зосереджувався на бізнесі, на контролі. Але з вами це не має значення.

Моя рука, досі в його долоні, почала злегка тремтіти. Я не знала, як діяти далі. Це було нове і незвичне. Чи дійсно я могла дозволити собі почати відносини з людиною, яка могла стати такою близькою, але також і такою непередбачуваною?

— Можливо, ми обоє вчимося чогось нового, — мовила я, намагаючись зберегти спокій. — Я, можливо, більше, ніж ви.

— Давайте не будемо поспішати. Я хочу розуміти вас, дізнаватися, які у вас спогади, які моменти ви хочете створити.

У цей момент я зрозуміла, що між нами може виникнути справжній зв’язок, і я готова була спробувати. Я відчула, як усі мої страхи почали розчинятися, і натомість з’являлося щось нове — надія.

— Я готова ділитися своїми спогадами, — сказала я, згадуючи про ті хвилини радості і болю, які формували мене. — Але лише якщо ви теж будете готові відкрити свій світ.

Богдан глибоко зітхнув, і в його очах знову відбилася та ж серйозність, яку я бачила раніше.

— Я зроблю це, — пообіцяв він. — Можливо, з вами я зможу подолати цей бар’єр.

Я відчула, як знову з’являється енергія між нами. І в той момент, коли наші погляди зустрілися, я знала, що наші життя, нарешті, можуть почати переплітатися в щось більше, ніж просто знайомство.

— Тоді давайте розпочнемо нашу власну історію, — наважилася я, відчуваючи, як моє серце ще трохи і проб’є грудну клітку.

Проте його відповідь миттєво зруйнувала цю надію.

— Вибачте, Мар’яно, але ні, я не готовий зараз будувати стосунки, — відповів він холодно, швидко відпустивши мою руку. Після цього сів на диван, відкрив ноутбук і просто зосередився на екрані, ніби мене поруч навіть не було.

Я стояла, дивлячись на нього, майже незворушно. Невдовзі повернулася до кімнати, де нарешті дала волю сльозам. «Дурепа, наївна дурепа», — думала я, відчуваючи, як серце стискалося від болю. Як я могла повірити, що ми зможемо бути разом? Він — генеральний директор успішної компанії, а я — просто аналітик. Його світ зовсім інший. В нас зовсім різні погляди на життя. Він старший за мене на десять років — досвідчений, успішний, холодний. А я? Я — лише дівчина, яка повірила у власні ілюзії.

Майбутнє? Його не було. Воно існувало лише у моїх мріях.  Можливо, я знала це з самого початку, але віра в те, що любов здатна все змінити, засліплювала мене. Я закохалася, як буває лише раз у житті, і повірила, що зможу розтопити лід у його серці, побудувати щось справжнє, створити родину.