Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Матвій мав рацію — мої солодкі жести і палкі слова не здатні зруйнувати крижану стіну, якою він себе оточив. Він обрав свій шлях, свій світ, і я в ньому — лише коротка глава, яка ніколи не стане його історією.

Не витримавши, я почала збирати речі, тихо складала їх у сумку. Залишатися тут більше не було сенсу. Дочекавшись, поки Богдан засне, я вийшла з кімнати. Він уже спокійно сопів на дивані, і, здавалося, навіть не помітить моєї відсутності. Тихо відчинивши двері, я залишила квартиру.

Я зателефонувала Матвію, який приїхав через пів години. Сівши в машину, відчула його здивований і сонний погляд.

— Що сталося? Чого ти в такому районі серед ночі? — запитав він, навіть не привітавшись.

— Просто відвези мене додому, Матвію, — відповіла я коротко, намагаючись стримати сльози.

— Що трапилося? Ти не схожа на себе.

— Матвію, просто відвези мене додому! — зірвалася я, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтів.

— Добре, добре, не хвилюйся. До речі, я недавно познайомився з чудовою дівчиною, ми почали зустрічатися, так що, сподіваюся, ти більше не телефонуватимеш посеред ночі, щоб я тебе підвозив. У мене теж є своє життя, знаєш.

Його слова стали останньою краплею. Здавалося, земля вислизала з-під ніг, залишаючи мене в абсолютній порожнечі.

— Я зрозуміла, Матвію. Цього більше не повториться, — відповіла я тихо, намагаючись стримати сльози, але вже відчувши, як залишаюсь зовсім одна в цьому світі.

Повернувшись додому, я подякувала Матвію, і відчула дивну порожнечу, яка вперто не відпускала мене всю дорогу. Поставивши сумку в коридорі, я обвела поглядом квартиру, яка здавалася ще тихішою і холоднішою, ніж будь-коли. Всі ці речі, меблі, стіни — наче стали чужими.

Я присіла на край ліжка, охоплена розгубленістю. Чому я дозволила собі настільки відкритися перед Богданом? Я знала, що він холодний, що він людина, який не звиклий показувати свої почуття і, можливо, навіть не хотів мати стосунки. Але десь в глибині серця, я вперто вірила, що зможу його змінити, або, хоча б, наблизитись до нього. Та, очевидно, наші світи настільки далекі, що спроба з’єднати їх була марною з самого початку.

Згадала його погляд, холодний і відсторонений, коли він сказав, що не готовий. Його байдужість в ту мить вразила мене глибше, ніж я б могла уявити. Я ж сподівалася, що зможу стати для нього кимось важливим, що зможу торкнутися його серця…

Спробувала заплющити очі, але кожна думка про Богдана лише посилювала біль. Я кохала його, і це почуття зробило мене вразливою, ніби все, чого я так боялася, стало реальністю. Залишившись сам на сам із власними сумнівами і враженням, що всі мої надії на спільне майбутнє просто розлетілися на дрібні уламки.

Схоже, я сама побудувала цей замок з піску, вкладаючи в нього свої найпотаємніші надії. Але з іншого боку, хіба може хтось дорікати мені за те, що я намагалася відкрити своє серце? Хіба не в цьому сенс життя — спробувати, навіть якщо ризикуєш зазнати болю?