Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

«Пробач мене, будь ласка. Я більше не буду. Хочу вимолити прощення) Приїжджай сьогодні, як зазвичай. Чекатиму на тебе з нетерпінням».

Я змахнув її повідомлення і знову глянув на дорогу. Стояв якраз на світлофорі. Їхав у справах. Мав прийняти за актом передачі два нові самоскиди.

А вона мені почала написувати.

Уже три дні минуло відтоді, як ми посварилися. Я звинуватив її у брехні. Вона теж вивалила все, що накопичилося. Словом, так вони й будуються — ці самі стосунки.

Спершу все легко, просто незабутньо. А потім ви звикаєте одне до одного, притираєтеся. Починаєте помічати недоліки.

Наприклад, я терпіти не можу, коли вдома гармидер. А в Ліли завжди сім п'ятниць на тиждень.

Вона вічно прикривається щільним графіком виступів. Ну або тонкою творчою натурою, на крайній випадок. І те, й інше не дає їй змоги бути гарною господинею.

Тому щовівторка вона замовляє прибирання квартири. Приходить людина і все прибирає.

А посуд...

Посуд просто накопичується.

Вірніше, накопичувався.

Поки мені все це не набридло. І я не купив їй посудомийку. Тепер безладу стало менше. Вона закидає посуд на миття якраз перед моїм приїздом. І в кращому разі знайдеться чиста чашка для чаю. Проте не тарілка.

Тому що, бачте, все миється.

Мене це реально бісить.

І посуд. І її забудькуватість.

Забитий кошик із брудною білизною.

Вранці Авдію нічого вдягнути в дитячий садок.

Тому що все треба прати.

Мама знову забула про прання.

Спонтанні покупки, після яких по хаті лежать тільки-но розпаковані товари. Якими Даліла не користується.

Ну і ще одна проблема.

Ліла не готує.

Звісно, я можу привезти із собою вечерю в коробці. Або замовити телефоном доставку. Вона й сама так найчастіше робить.

Проте я вже понад тиждень як мрію про одну просту річ — приїхати до неї і побачити каструльку на плиті. Щоб та каструлька кипіла, вирувала. Щоб стояв аромат щойно видушеного часнику. Щоб був борщ, була гаряча домашня їжа на кшталт голубців.

Пиріжки з капустою.

Оладки. Деруни.

Налисники з солоним сиром.

Зараз я розумію, що Яна мене пестила.

Я звик до того, що жінка може і в пельмені, і в вареники. Вміє швидко приготувати печеню. Насмажити рум'яної картоплі з цибулею. Ніжних кабачків чи баклажанів із гіркотою.

Ось я про це все думаю — а в самого слина в роті збирається.

Все ж таки секс сексом.

А борщ варити треба вміти.

«Сьогодні зайнятий», — написав я у відповідь.

Не витримав і дав слабину.

Почав із нею діалог.

Хоча присягнувся, що покараю на повну.

Їхав дорогою і поглядав на екран смартфона.

Що вона напише? Буде далі клянчити прощення або ж надується, не стане принижуватися?

«У мене сьогодні виступ... Нема на кого Авдія залишити(((( Виручай. Він щодня в мене питає, коли тато приїде?»

Її слова так просто вибили мене з колії. Я відволікся. Почав думати про власне дитинство.

Адже чудово знав, як це — жити без батька. І шукати собі тата в кожному чоловікові, який з'являється поруч.

Боже. Ну чому я щоразу здаю назад, коли йдеться про цього хлопчиська?

Хто б міг подумати, що так до нього прив'яжуся.

«Залиш його на сусідку».

Відчайдушно намагався заглушити в собі порив кинути всі справи і вирушити до нього.

Вона його рідна мати.

Ніхто не замінить її.

Тим паче я — чужа людина.

Я ніколи не зрозумію, як можна було залишити такого малого напризволяще.

Його біологічний батько — відверта потвора.

І якщо доля мене зведе з цим виродком...

Я неодмінно дам йому по пиці.

От просто чесне слово.

Вріжу покидьку з усієї дурі.

«Сусідку забрала швидка. Упала зі сходів і зламала обидві ноги».

О боже... Який жах.

Надія Семенівна така приємна жінка. І на тобі таке горе.

Треба буде дізнатися, в якій вона лікарні. І заїхати до неї з квітами. Усе ж вона не раз наглядала за Авдієм. Замінила йому бабусю.

Я під'їжджав до автобази, де на мене чекала техніка. Була велика спокуса залишити її слова без відповіді.

Та я не міг його кинути. Не міг так вчинити з хлопчиком. Адже він не винен, що його дитинство склалося саме так.

Я чудово це знав.

Тому вирішив домогтися компромісу.

«Тільки якщо звариш пюрешку. Зі смаженою цибулею і жирною підливою. А до неї домашні котлети з соковитого свинячого фаршу. Які сама посмажиш».

Відкрив портфель. Перевірив документи.

Зателефонував представнику компанії, що вже на місці. Однак усе не вилазив із машини — чекав підтвердження від Ліли.

Вона почала дзвонити...

Ні, крихітко. Не цього разу.

Зіскочити не вийде.

Я все чітко написав.

І нахабно відбив її дзвінок.

Минула хвилина. Вона відповіла.

«Добре. Чекатиму на тебе о шостій».

Тут раптово зателефонувала Яна.

— Так, — прийняв я дзвінок без роздумів. — Що сталося?

У слухавці було мовчання.

І невдоволене зітхання.

— Ти, здається, хотів продемонструвати, який ти хороший батько. Було таке?

Я взяв телефон зручніше.

І слухав дуже уважно.

— Так. А що?

— Мене викликають до школи.

— Щось з Авророю? — злякався я.

Та річ була в нашій старшій дитині.

— Ні. З Авою, слава богу, все добре. Тільки застудилася. Кашляє. Залишила її в мами. А от Назар...

— Що з ним?

— Мені щойно телефонували й наговорили всякої гидоти про нього. Що він не слухається вчителів. Прогулює. Поводиться агресивно... І там щось зі шкільним психологом. Це вона на сполох забила. Директриса сказала, щоб я терміново до неї приїхала сьогодні. А я просто не можу.

— Чому не можеш?

— Дуже сильно зайнята на роботі. Шеф наказав, щоб я його супроводжувала на зустрічі акціонерів. Мені треба виступити з доповіддю щодо помилок, яких ми припустилися в минулому кварталі. І переконати інвесторів, що такого більше не повториться. Я маю справити гарне враження, як сам розумієш. І тому...