Читати книгу - "Ті, кого немає"

У кабінеті монотонно дзижчав кондиціонер; потік повітря ворушив папери на столі старшого слідчого, однак свіжості не додавав. Федоров пропустив Марту вперед. Слідчий жестом указав на два пластикові стільці, впритул присунуті до столу, і знову втупився в екран ноутбука. Учора, в самому кінці робочого дня, Дроб одержав матеріали експертизи, але того, на що він сподівався, там і близько не було.

«Височенька панянка для своїх років, – мигцем подумав він, – за бажання може за себе постояти… А татко ж розгублений, смикається…»

– Я запросив вашу дочку для, так би мовити, попередньої бесіди. Без протоколу. Звати мене Олег Степанович Дроб. Однак бесіда в нас конфіденційна, зміст її розголошенню не підлягає. Вам… е-е… Сергію Вікторовичу, має бути відомо про існування відповідної статті в КК. На мої питання відповідати зобов’язана тільки Марта Федорова. Ваші коментарі мене поки що не цікавлять.

Дроб натиснув кнопку диктофона, що лежав праворуч від ноутбука.

– Ім’я, прізвище, рік і місце народження?

Марта відповіла, покосившись на ґаджет.

– Отже, наскільки мені відомо, восьмого серпня цього року ви разом з батьками й вашим родичем Валентином Смагіним перебували в селищі Шаури в гостях у Смагіна Савелія Максимовича, що мешкає за адресою…

– Припустимо, – з викликом мовила Марта. – А який сенс питати, якщо Савелій Максимович вам уже про все докладно розповів?

Дроб подумав і вимкнув диктофон.

– Добре, обійдемося без формальностей, – кинув він. – То до суті. Приблизно о пів на п’яту ти виявила бажання вирушити на прогулянку озером. На катамарані. Супроводжував тебе Валентин Смагін, твій другий дядько. Катамаран поламався, і ви висадилися на берег. Усе так і було?

– Приблизно.

– Це твоя річ? – Дроб витяг із шухляди столу зелену бейсболку.

– Моя. Я її загубила, коли ми витягали катамаран на мілину.

– Дійсно… – Слідчий солодко примружився, стежачи за її обличчям. – Ти, звичайно, здогадуєшся, що ми побували там, де ви з Валентином Смагіним причалили. І як ти гадаєш, що ще ми там виявили?

Марта знизала плечима.

– Пістолет, з якого стріляли як мінімум раз… – Федоров смикнувся, однак слідчий зупинив його жестом і продовжив: – І пістолет цей побував у тебе в руках. Що безумовно доведено.

– Не знаю, що ви там виявили, – твердо сказала Марта. – Ніякого пістолета я в очі не бачила. Ми… з ним… з Валентином просто каталися озером. Мотор катамарана заглух біля самого берега, ми причалили…

– Стоп! Де саме ви причалили?

– Звідки мені знати, що це за місце? Ви ж там побували!

– Важко з тобою, Марто, – скрушно зітхнув слідчий. – І це ж поки що я навіть не намагаюся висунути тобі обвинувачення… Я ж просив вас мовчати, Сергію Вікторовичу! – раптово гаркнув він, запобігаючи спробі Федорова втрутитись. – Однак, судячи з сукупності обставин, мені здається, що ти потрапила у вкрай неприємну історію.

– Що вам від мене треба? – Марта спалахнула, але відразу впоралася з собою. – І не кричіть, будь ласка, на мого батька!

– Що сталося на березі?

– Ми… просто розійшлися в різні боки.

– Як це? – ніби здивувався Дроб. – Родичі, близькі люди? Твій дядечко, мабуть, у дитинстві тебе на руках носив, і раптом раз – і розійшлися! Тим більше в такій ситуації. Чого б це?

– Він наполягав, щоб ми йшли вздовж берега, я не погодилась, і ми посварилися… – Сергій відчув, що Марта, яка так доладно й не навчилася брехати, ледь стримується, щоб не нагрубити. Їхні стільці стояли поруч, і він непомітно присунувся до дочки. – Я пішла, тому що була впевнена – іти берегом не можна, там усюди зарості й страшенний бруд…

– А твій дядько лишився на місці?

– Звідки я знаю!

– Чому ти не повернулася в Шаури, до Смагіних, де на тебе чекали батьки?

– Заблукала. Мобільний залишився в матері. Було темно, але я знайшла дорогу через ліс, а потім вибралася на трасу. Звідти мене підвезли до селища Авіатор, там у дідуся з бабусею дача…

– Хто підвіз, о котрій годині?

– А вам що до того? – Марта відпустила гальма. – Я, здається, все пояснила, що вам ще треба?

Федоров обхопив дочку за плечі й злегка струснув. Він здогадувався, чого домагається слідчий: вивести Марту з рівноваги.

– Гаразд, – Дроб знову покосився на монітор і незворушно повів далі: – Спробуймо з іншого боку. З кабінету полковника зникли пістолет і гроші. Приблизно – між другою і п’ятою годинами дня. Це встановлений факт…

– А я тут до чого?

– Не перебивай! – Дроб швидко провів долонею по вологому чолу й насупився. – Чи була ти в кабінеті Савелія Максимовича? Відповідай, тільки не бреши, Марто!

– Так. Родіон водив мене по будинку, ми заходили й у кабінет.

– Колекцію зброї він тобі показував?

– Здається, так… Це такий металевий ящик біля стіни?

– Він брав зброю в руки?

– Може, і брав.

– А ти?

– Я не пам’ятаю, – вона на секунду затнулася. – Ми оглядали те, що було всередині.

– Ясно. – Дроб щось чиркнув олівцем на папірці.– А потім ти піднялася туди знову. Сама. Місце, де господар зберігав ключ від збройового сейфа, ти добре запам’ятала – адже Родіон вийняв його звідти на твоїх очах. Відчинила сейф, узяла звідти пістолет марки «FN Baby Brownіng» бельгійського виробництва, а заразом прихопила й гроші з шухляди письмового столу. Не всі: три тисячі сто доларів. Пістолет і гроші, більше нічого.

– Ні! – Марта відчайдушно затрусила головою. – Нічого я не брала!

– Добре, не брала. Тоді скажи: чому ти вирішила податися на прогулянку озером з Валентином Смагіним? – зненацька змінив тему Дроб.

– Просто… просто так… – розгубилася Марта. – Було нудно, жарко. Родіон поїхав…

Федоров знову спробував втрутитись, але слідчий його зупинив і з непроникним виразом втупився в Марту. Витримавши недовгу паузу, він мовив:

– А хочеш, Федорова Марто Сергіївно, громадянко неповних чотирнадцяти років, навчена зухвало брехати й вивертатись, я тобі сам розповім, як було? Крок за кроком? А вас, громадянине Федоров, я категорично прошу не втручатись, інакше я муситиму попросити вас із кабінету!

Відразу після окрику голос Олега Степановича зазвучав зненацька рівно, трохи навіть ліниво:

– Бог