Читати книгу - "Ті, кого немає"

Марта, не витримавши його погляду, відвернулася.

– Ні, ти вже, будь ласка, дивися на мене і слухай уважно. – Олег Степанович смикнувся до телефону внутрішнього зв’язку, що пронизливо запищав, підняв і відразу різко опустив на важіль слухавку. Марта скоса простежила за його рухом. – Отож мене особливо цікавить та обставина, що за супутника для прогулянки ти обрала не будь-кого, а Валентина Смагіна. Не батька, не двоюрідного брата, а саме його. Після чого твій дядечко зник.

– Можна мені води? – перебила Марта, облизуючи пересохлі губи. – У вас тут дихати нема чим.

– Прошу дуже. – Олег Степанович енергійно розвернувся, налив мінеральної з початої пляшки, що стояла на підвіконні, й подав. Марта осушила склянку за два ковтки. – Ну от, ти знову мене перебила… Я гадаю, було так. Ти непомітно піднялася на другий поверх будинку, пробралася в кабінет Савелія Максимовича й узяла гроші з шухляди письмового столу, яка випадково виявилася відкритою. Ти знала, де вони лежать, і навіть якби шухляда була замкнена, ти б однаково її відімкнула, бо ключ від неї – на одному кільці з ключем від збройового ящика. Пістолет – просто доважок, прихопити його тобі спало на думку вже на ходу. Але головною метою все-таки залишалися ці три тисячі. І питання: навіщо такій юній і на вигляд позитивній панянці вони могли знадобитися? Відповідь проста: річ у змові з Валентином Смагіним. Ви все обговорили заздалегідь, і я вважаю, що це була саме його ідея…

Із горла Марти вирвався хрипкий смішок. Дроб і далі не зводив з неї очей і не пропустив миттєву тінь відрази й бридливості. Однак кого вона стосувалася, його чи Валентина Смагіна, – зрозуміти було складно.

– Що за нісенітниці? – не витримав Федоров. – Це всього лише ваші домисли!

– Домисли, громадянине Федоров? – миттю зреагував слідчий. – А вам достеменно відомо, які у вашої дочки були стосунки з її дядьком?

– Ніяких, – ошелешено пробурмотів Сергій. – Точніше, звичайні, родинні… Ми всі мешкаємо в одній квартирі.

– Я в курсі щодо цього факту, – відмахнувся Дроб. – І те, що я тут вам обом виклав, теж доказові факти. Отже, Марта взяла гроші, щоб передати їх Валентинові Смагіну. Чи змушував він її до цього – зараз не має значення, хоча я схиляюся… – слідчий вимовив це з тиском, – до варіанта психологічного тиску на вашу дочку з його боку. Чим і пояснюється те, що вона прихопила з собою і зброю… припустімо, з метою самозахисту. Потім Валентин Смагін зник із грішми… ну, це вже окрема тема. Змова, я думаю, в кожному разі мала місце. Однак за наявності добровільних показів неповнолітньої Федорової розумний адвокат легко переконає суд, що дівчина діяла ненавмисне, з примусу, а постріл зробила в стані афекту…

Марта стрімко підхопилася, відштовхнувши стілець. Обличчя її залила блідість, очі горіли, як у розлюченої кішки.

– Не брала я ні грошей, ні браунінга! – відчайдушно закричала вона. – Мені немає в чому зізнаватися. Тату, ходімо звідси!

– Ти щойно підтвердила, що мала справу з пістолетом саме цієї марки.

– Ви самі про це сказали п’ять хвилин тому!

– Так, ти уважно слухала. Сядь!

– Не хочу!

Знову заверещав телефон. Дроб роздратовано поглянув на апарат, але слухавку не підняв. Ця коротка пауза дала йому можливість зібратися з думками.

– Добре, Марто, – коли телефон замовк, Олег Степанович знову мав незворушний вигляд. – На сьогодні з тебе досить. Вас, – він повернувся до Федорова, – я попрошу забезпечити явку дочки для наступної бесіди. І хоча обвинувачення в крадіжці їй буде офіційно висунуто тільки через кілька днів, вона повинна не залишати меж міста до закінчення слідства. Можете бути вільні!

Слідчий нерозбірливо черкнув пару слів на бланку й простягнув Федорову.

Коли двері за ними зачинилися, Дроб вимкнув кондиціонер, клишоного пройшов до вікна й широко відчинив його, впускаючи гаряче повітря.

«Міцне дівчисько, далеко піде, – подумав Олег Степанович, – хоча й не таких обламували. А якщо ще й з’ясується, де і з якої причини досі розгулює пан Смагін-молодший… Ні, все-таки там, на березі, щось між ними відбулося. Зрозуміло, три тисячі й зброя побували в руках у Марти… Але й татусь молодець: йому відкрито пропонують чудову версію захисту дочки, а він тільки кліпає!»

Саме собою виникло рішення: поки що утриматися від доповіді Шереху. Поспішати нікуди, усе йде штатно. Дроб повернувся до столу, двома пальцями взяв за край склянку, з якої пила Марта, опустив на заздалегідь приготовану щільну картонку й дбайливо впакував у поліетилен. Після чого особисто доправив отриманий зразок відбитків в експертно-криміналістичний центр у цокольному поверсі нового будинку прокуратури.

Однак наприкінці того ж таки робочого дня на Олега Степановича чекав сюрприз.

Дзвінок мобільного застав старшого слідчого на порозі – зі справами на сьогодні було покінчено, лишалося замкнути кабінет і здати ключ на пост охорони. У слухавці спочатку захрипіло, потім голос Савелія Смагіна, який Дроб із труднощами впізнав, уточнив:

– Олег Степанович?

– Слухаю вас, – відгукнувся Дроб.

– Я відкликаю свою заяву.

– Це неможливо, – миттєво заперечив слідчий, вразившись інтонації, з якою говорив співрозмовник. – Матеріали для порушення справи практично готові. Речові докази…

– Відкликаю, і крапка, – відрубав полковник. – Телефоную тільки вам. Не хочу через дрібниці турбувати Геннадія Івановича. Питання: як це оформити – я маю на увазі, в офіційному плані? Я повинен написати заяву про відмову від заяви? Чи…

– Нічого писати не треба, – сердито промовив Дроб. – Ви що ж, переконалися, що ваша племінниця ні до чого не причетна?

– Це не обговорюється. Звичайне сімейне непорозуміння.

– Добре. А як бути з вашим молодшим братом? Передавати в розшук?

У слухавці зависла довга пауза, потім полковник знову подав голос:

– Не треба. Принаймні поки що. Якщо з’являться підстави, я з вами зв’яжусь. Усього найкращого, Олегу Степановичу.

Настрій був остаточно зіпсований.

Дроб іще вагався, прикидав – і тут його осяяло. Жодних аудієнцій у начальства, жодних