Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

— А як звертаються?

— Нойон!

— Ной… йо… От чортяка, мені треба добряче випити, щоб я міг це вимовити!

— Бурят-монгольська не така складна, як здається, сер. За рік роботи зі мною ви заговорите так, ніби все життя по степу овець ганяли.

Вескотт засміявся.

— Усе життя мріяв пасти овець. А що, напарниця твоя вже по-монгольському заговорила?

— Франческо, буряад-монгол хэлээр ярьдаг уу? — спитав я через плече.

— Хэлж байна би!  [52] — незворушно відгукнулася напарниця.

— Оце я розумію, команда! До речі, Маковскі сказав, що ви тоді добре відпрацювали.

— У сенсі?

— У сенсі, що добре відпрацювали операцію «Забери дівчину-підлітка зі школи».

— Ще б пак! Він ж керував нами по радіо.

— Мобільні групи, кадете, завжди координуються по радіо, якщо це штатна й запланована операція. А взагалі Маковскі, як і ви, — засранець!

— Це ж чому? Усе було чітко сплановано, поліцію попереджено…

— «Попереджено». Знаєш, як він їх попередив? «Працюватиме наша група»!

І тут я згадав, як Маковскі розмовляв із патрульними біля школи — усього кілька слів, потім копи віддали честь та й годі.

— Тобто поліція була впевнена, що ми справжня група?!

— Отож. А знаєш, що це означає?

— Правопорушення, як мінімум.

— Якраз ні. Формально операція впроваджувалася під нашим патронатом — відповідав за все Маковскі, в якого були такі повноваження. Тут річ в іншому. У разі нештатної ситуації, нападу або ще чогось поліція розраховувала б на вас як на бойову одиницю. А ви… Ви підставилися під дуже великий ризик!

— Я добре стріляю! — образилася Франческа.

— І це дуже заспокоює, — погодився Вескотт. — Та все одно ви всі засранці! І я разом із вами.

— Вам теж влетіло?

— Та Марґарет із мене трохи шніцель не зробила! За те, що занедбав сім’ю, за те, що на вас накричав, і за те, що хотів покарати Маковскі.

— То, значить, у вас у сім’ї Марґарет старша за званням? — зареготав я.

— Мною всі командують… — зітхнув полковник.

— Просто у всіх своя зона відповідальності, — Франческа поправила окуляри. — Ви командуєте на службі, а вдома командують вами. Джорджіо командує тут…

— Покомандуєш тобою, ага. Розказуй тут. «Джорджіо командує»! — не погодився я.

— Словом, я приїхав, щоб реабілітуватися! — нагадав полковник про ціль свого візиту.

— Принесли пляшку і м’яса? — пожвавився офіцер Баррел.

— Джоне, тобі б тільки пожерти й випити!

— А що в цьому поганого, сер? Я люблю пожерти й випити!

— Я маю цікавіший варіант. Година польотів!

— Теж мені здивували. Від пляшки з віскі літаєш більше, ніж годину! — розчаровано махнув рукою Баррел.

— Година польоту на C—130. Я зараз лечу в Нью-Лондон, потрібно дещо перевезти. Рейс через годину. Ви якраз закінчите зміну. Паперової роботи у вас багато?

— До дупи паперову роботу! Ми летимо! Франческо, ти як?

— Ти тут командир…

— Ой, пробач, я забув, що ти боїшся висоти…

— Дурниці. Ти полетиш — і я полечу.

— Напарники! — всміхнувся Вескотт.

Рівно півроку тому, коли на базі був напружений трафік, полковник обіцяв узяти нас із собою в політ. Ми навіть відвідали у лейтенанта Міллера кілька тренінгів із техніки безпеки. Але потім пік спав, нас ніхто в політ не кликав, тож ми й забули про ту обіцянку. А тут раптом полковник вирішив згадати. Зуб даю, що якби йому не треба було налагодити з нами контакт, то дідька лисого він би про це згадав!

С-130 Hercules — великий транспортний літак, створений компанією Локхід Мартін. Уже понад півстоліття «Геркулеси» стоять на озброєнні Армії США. Кращої машини на короткі й середні дистанції ще не придумали, тому модифікацій цього літака просто безліч.

У салоні було дуже холодно: літак щойно почали готувати до рейсу, проте кабіну пілотів уже нагріли. Полковник вказав нам на два крісла позаду другого пілота й наказав:

— Ви відповідаєте за зв’язок із диспетчерами тут і в Ґротоні. Частоти в бортовому журналі. Вилітаємо — зв’язуємося із Бредлі. Після набору висоти, коли Бредлі віддасть нас Ґротону, просто перемкніть оцей канал і все. І заберіть Бредлі. Упораєтеся?

— Нічого складного! — сказала Франческа і взяла бортжурнал.

У кабіну зайшов лейтенант Бенсон, який летів сьогодні з Вескоттом другим пілотом. Солдати із зони відправки ще раз перевірили баланс вантажу, і нам дали дозвіл на зліт.

* * *

Я люблю літати. Я дуже люблю літати. Свого часу, коли я працював у штаб-квартирі ООН, то літав дуже часто. Часом кілька разів на тиждень. Я не боюся висоти, тому можу весь політ залипати в ілюмінатор. Пам’ятаю, навіть із дітьми сперечався за місце біля вікна. А Франческа навпаки — з дитинства літати ненавидить. Тому що боїться висоти, це раз. А по-друге, у літак не можна було взяти улюблену іграшку — точну металеву копію пістолета Beretta 92.

Однак наказ — це наказ. Чесно, я б із розумінням відреагував, якби напарниця відмовилася летіти. Not a big deal.[53] Щоправда, така відмова позбавила б Франческу можливості записувати мене у всі підряд волонтерські групи, куди вона дуже любить вступати.

— Шоломи надіньте! — наказав полковник.

Ми наділи шоломи, що приємно пахли шампунем і чоловічим парфумом, застебнули їх і клацнули тумблерами на проводі.

— … Бо ні хріна не буде чути, всім ясно? — почули ми у навушниках Вескоттів голос.

— Ясно! — відповів я, анітрохи не розуміючи, що саме сказав командир.

У мене завжди так. Я волію погодитися, навіть якщо не чую, із чим саме. «Що, «угу»? Ти хоч чув, що я тобі сказала?» — не раз питала мене Ярка. «Нєа», — чесно відповідав я, наївно витріщаючи очі. «Тобі аби сказати!» Такий ось рефлекс — не чув, але про всяк випадок погоджуюся.

— «Два-один-два танго», доріжка два, вихід три-а!

— Вежа, доріжка два, вихід три-а, «Два-один-два таґо»! — полковник і Бенсон додали газу, і ми почали рулити. Літак вібрував так, що в мене скельця в окулярах дрижали.

— «Два-один-два танго», зліт дозволяю!

— Прийняв, «Два-один-два танго»!

Двигуни завили, і нас просто втисло в крісла. Зі столика перед Франческою впав на підлогу олівець. Дівчина заплющила очі й дрібно перехрестилась. Я сидів поруч, майже посередині між командиром і другим пілотом, і, навпаки, пильно за всім стежив.

Чесно, я не думав, що в «Геркулеса» такий короткий розбіг. Не встигли ми набрати швидкість, як трясучка різко зникла і товстий, наче джміль, літак легко відірвався від смуги.

Вежа наказала нам зайняти ешелон і вказала курс, після чого Франческа одразу перемкнулася із Бредлі на Ґротон. Так ми летіли десь півгодини. Відстань між Бредлі і Ґротоном, враховуючи розворот при зльоті і захід на посадку, — 51 миля, якщо вірити навігаційним приладам.

Я вперше летів на таку відстань над Коннектикутом (польоти на «Дельті» до лікарні з пораненою напарницею не рахуються). Мене вразило те, що зверху Нова Англія схожа на гігантську ковдру з клаптиків, по якій якась розтелепа розсипала блоки від конструктора LEGO. Це не штат Нью-Йорк із його безкраїми лісами, горами й озерами. Не пустельний Техас. Це густонаселена Нова Англія, де з повітря абсолютно не помітні кордони між населеними пунктами — усе зливається в одне велетенське місто. Де-не-де трапляються невеличкі озерця чи клаптики лісу, але й вони з усіх сторін обліплені будинками та будиночками та обплутані павутиною доріг. Уявляю собі, як раніше пілотам було важко без навігаторів!

Приблизно через півгодини ми сіли в аеропорту Ґротон поблизу