Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Не стала вона ні чиєюсь дружиною, ні матір'ю, ні бабусею. Так і доживає самотньою свій вік.

Аналогічною є доля і в моєї землячки – Шкугри Марії. Свою молодість вона провела в лісах, розносячи іжу й одежу своїм землякам – підпільникам, які виборювали незалежність України. Старший брат – бандерівець, за визначенням тодішньої влади, загинув у підпіллі, молодший – помер дуже молодим. От і доживає свій вік ця одинока жінка в напіврозваленій хатині, тримаючи на ліжку кішку з двома кошенятами та ще декілька гусей, що заходять із подвір'я прямо до сіней хати. Марія живе спогадами з часів своєї молодості, згадує ті різні небезпечні життєві ситуації, в які попадала, обслуговуючи свого брата та його побратимів. Не стала вона, як і Текля Татарчук, ні нареченою, ні заміжньою жінкою, ні мамою, ні бабусею. Мені, авторові цих рядків, розказувала, як одного разу, вночі, на окраїну лісу хлопцям–підпільникам винесла два відра джерельної води. Вони випили її вмить, а їсти навіть не попросили, настільки були обезсилені. Хоч би на декілька днів створити подібні умови нашим ситим депутатам Верховної Ради, може тоді вони визнали б ОУН-УПА воюючою стороною за незалежність України.

Поруч з Шкугрою М., в такій же хатині, мешкає більш "благополучна" жінка одного з нею віку – це Грицишин (Лахотова) Ганна. До неї доля була більш поблажлива – вона мала чоловіка та дітей не встигла народити, – бо "загриміла" в Сибір на 25 років ув'язнення за "связь с бандеровцами". Вдивляючись в риси обличчя цієї вродливої, навіть на сьогодні, жінки я думаю: а де ж ненароджені тобою діти, наше майбутнє галицьке потомство? Зараз Ганна погано бачить і чує. І в хаті – пустка, ні родини, ні дитини.

На завершення хочу зупинитись на долі ще однієї жінки, з тої ж плеяди, – Теклі Кравчук. Їй судилося, на відміну від попередніх трьох, стати матір'ю. В часи лихоліття вона народила від чоловіка – бандерівця, з яким не могла взяти шлюб, бо його домівкою була криївка, – двоє дітей: сина – у 1944 р. і доньку – у 1946р. Мені, жінці, матері двох дітей, важко уявити її мужність. Селом гуляла "червона мітла", нишпорячи по всіх закутках, а Текля в цей час виношувала в своєму лоні бандерівське дитя. Від своїх кровинок вона ніколи не чула слова "мама", бо вони були записані дітьми своїх рідних діда і баби. Вбитого чоловіка Теклі везли з криївки на возі повз її вікна. Вона сиділа з дворічним сином, а під грудьми відчувала рухи семимісячної донечки. Зараз доживає свій вік ця, ще й сьогодні красива, мужня жінка разом з своєю донею. Текля ходить на милицях, донька лежить паралізована, сина уже давно немає вживих. Поневолі приходиш до висновку, що діти, зачаті в страху і виношені в небезпеці, здоровими бути не можуть.

Що об'єднює цих чотирьох жінок? Це стан їхніх душ. Вони задоволені тим, що мають. Ні на кого не жаліються, не плачуть, не судять. Живуть за християнською мораллю: "Так послав Бог, так мусимо жити, а чому так сталося – думаймо". От нам би, ситим, вічно всім незадоволеним, зденервованим – їхній стан душ та рівновагу?

Софія Пістун

Чия тут вина?

Відійшли у вічність дві Гані і Стефа, мої землячки, представниці того покоління, чия молодість випала на ті буремні для Галичини 40-50-ті роки. Відійшли в небуття з віковічними питаннями, які в певному віці постають перед кожною нормальною людиною:

– А для кого я жив?

– Чому на моє, таке коротке життя, випало стільки мук, страждань і поневірянь?

І, як завжди, є єдина відповідь:

– Бог там, наверху, він все бачить, йому і дано право судити.

Народились обидві Гані в простих селянських родинах у середині 20-30-их років минулого століття. Стефа – в сім'ї сільського вчителя. Дитинство їхнє пройшло в рідних домівках на рідній землі. Як і всі діти, вони росли і раділи змінам пір року, сонцю, вітру, дощу, снігу, квітам і всьому іншому, що бентежило дитячі та юнацькі душі.

І от настав, так давно "очікуваний" і розрекламований більшовицькою пропагандою, вересень 1939 року. В їхні домівки, несподівано, без запрошення, прийшов чужинець, в кирзовках, у шинелі й шоломі з п'ятикутною червоною зіркою. Він вирішив, що всі тут малограмотні: живуть і господарюють не так, моляться не тому Богу, вчать не ту історію і т.д., і т.п. Своє визволення він розпочав з масових арештів найбільш свідомої частини селян, вбивств окремих із них і депортації їхніх родин в Сибір.

У відповідь на насильницькі дії режиму молодь сіл об'єдналася в різні партії чи гуртки і, заприсягнувши на Деколозі, стала в оборону своїх рідних, сусідів та близьких. Пішли в підпілля як члени ОУН рідні брати обидвох Гань. Став керівником обласного проводу ОУН і наречений Стефи.

Після другого приходу совєтів (березень 1944 р.) в селах почалися тотальні облави на підпільників, переслідування, доноси, масовий терор і т. ін. Тут ще й долучилась польська армія Крайова, яка також почала зводити рахунки із своїми "споконвічними ворогами– сусідами" – українцями. Загинули в нерівних боях рідні брати обидвох Гань, а пізніше – і коханий Стефи.

Як могли почувати себе в час такого дикого розгулу більшовизму ці юні дівочі душі, коли на їхніх очах чинились вбивства рідних, близьких, знайомих. Очевидно, крім страху за власне життя, за свою родину, не було нічого – ні думання, ні порівняння, ні аналізу.

Їх "как бандеровское отродье" почали тягати по тюрмах, допитувати з застосуванням різних методів насилля, яким володіли кваліфіковані кагебісти після майже 25-ти річного панування в Росії та Східній Україні.

Одна із Гань при зустрічі зі мною уже в 75-ти річному віці розказала, що після перебування в різних слідчих ізоляторах в неї не було ні одного зуба, який би не хитався. В Копиченцькому пересильному пункті перед відправкою в Сибір вона пережила стан клінічної смерті.

Рідний брат другої Гані у віці біля 30 р. був убитий у криївці на власному городі разом із своїм односельцем-побратимом. Родина не мала права на християнське поховання, мама – рідного сина, а сестра – брата. Ховали цих двох підпільників вночі, коли село й пильне око КГБ спало. Домовини робив мій стрийко, теж таємно, вночі. Закопали домовини цих двох хлопців на городі, у сусідів, без свідків, в темноті, ретельно замівши сліди. Відбулось це в час Великодніх свят, коли християнський світ святкував величне воскресіння Христове. Воістину мученики Христа, загинули у великодню п'ятницю, поховані на Пасху.

І три юні дівчини стали жертвами НКВД-иської провокації, влаштованої їм у криївці, що знаходилась у районі Микулинець. Не обізнані з методами ведення боротьби діючого режиму з повстанським рухом, вони прийняли переодягнених у національну одежу рубашників за хлопців-підпільників. Одна з Гань цю подію пережила окремо, а друга Ганя і Стефа пройшли провокаційну операцію одночасно. Вийшовши з бункера, вони зрозуміли зі слів жінки, що пасла недалеко корову, що попалися в НКВД. Посуті це було винесення самим собі смертного вироку. Пізніше одну Ганю з родиною вивезли в Сибір, друга зуміла втекти з чоловіком в Східну Україну, а Стефа, змінивши ім'я та прізвище, замешкала на Львівщині.

І ось настали 90-ті роки, почалася весна національного відродження. Під час перепоховання двох вбитих підпільників на одному із сільських цвинтарів Теребовельщини, одна із Гань серед найактивніших промовців, які виступали на цивільній панахиді, впізнала одного з тих "мазепинців-провокаторів", що чинив їй допит у криївці в Микулинцях. Від несподіванки вона крикнула: "Як то так, вчорашні рубашники ховають сьогоднішніх бандерівців". Її підхопили люди, що стояли поруч, не давши можливості дійти до промовця. Жінка поділилася своєю здогадкою з другою Ганею, яка також підтвердила велику подібність цих двох різних за ідеологією людей.

На жаль, Стефи уже давно немає в живих. Підтвердити схожість провокатора з теперішнім націоналістом вона уже не зможе.

А хто ж він, сьогоднішній палкий патріот України, а в минулому – учасник провокаційних операцій НКВД? Щоб все зрозуміти, згадаймо події, що відбувалися на нашій землі в середині 40-50-их років.

У травні 1945 року закінчилася війна. Німеччина капітулювала. З фронту поверталися додому солдати Червоної армії. Схема вербування зводилася до влаштування демобілізованих солдатів на працю в райони або на учительську посаду в села. Ідеологічний апарат компартії запрацював ще в армії. Всіх мобілізованих з середньою чи навіть неповною середньою освітою записали "добровільно" в комсомол, про що зазначалося у військовому білеті.

Отож, такий комсомолець стає учителем фізкультури чи вчителем початкових класів. Уявіть таку ситуацію, що місцевому учителю доручають вести атеїстичну пропаганду. Він хитрить, та опиняється між двох сил. Ще гірше, йому пропонують ввечері поїхати на допит зв'язкової у псевдобункері СБУ УПА. Допити бувають пристрасними, хоча, можливо, він активної участі в ньому не бере. В незалежній Україні учитель вже доріс до директора школи, став патріотом і забув про прикрий випадок допиту у спецбункері, та не забула про нього катована колишня зв'язкова, що повернулася з тюремного ув'язнення з підірваним здоров'ям, без єдиного зуба в роті.

На похорон повстанців у село приїхав патріот – директор школи і виголошує прекрасну промову, а в гущі односельчан задихається від люті й образи колишня зв'язкова, яку він допитував у спецбункері як есбіст УПА. Промовець побачив той біль і сльози та згадав той вимушений допит, і, хоч зв'язкова уже відійшла у вічність, ця картина буде переслідувати його все життя. Хто винен? Ми обговорювали з його товаришем цей випадок. Все це мало місце в житті, хоч імена з етичних міркувань тут не названі.

Я особисто від свого імені та від імені всіх нас живучих, причетних і непричетних до описаних подій, а також від імені директора школи прошу вибачення у душ тих померлих жінок, які пронесли важкий хрест свого буття на землі.

Софія Пістун

Версія

Ранком 13 квітня 1947 року Ганка опустила через щілину між плитами до середини криївки запечатаний грипс і пішла готувати сніданок на трьох підпільників.