Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Зупинися на мить, щоб усміхнутися, Рексе!

РОЗДІЛ 16

Це вам не диско!

За даними першої в історії відкритої для широкого загалу оцінки Геологічного дослідження США, нафта і природний газ в Арктичному колі «становлять приблизно 22% від невідкритих, технічно можливих для видобутку світових запасів. На Арктику припадає близько 13% від нерозвіданих світових запасів нафти, 30% — від нерозвіданого природного газу і 20% — від нерозвіданого зрідженого природного газу». Велика частина цього потенційного видобутку вуглеводнів (можливо, переважна більшість) містилася на території Росії. Але видобути й доставити її на міжнародні ринки було непросто. Без допомоги не обійтися.

Те, що росіяни додали у нафтогазову гру на півночі Арктичного кола в 2012 році, так це потужну грубу силу, потреба в якій стояла дуже гостро. Практично кожна морська операція в Арктиці обіцяла жорсткий двобій з найсуворішими силами природи. Північний морський шлях з російського Мурманська (біля північного узбережжя Фінляндії) через Баренцове море, Карське море, Східносибірське море, Чукотське море і Баренцеву протоку, з огляду на кригу, лишався судноплавним лише кілька місяців на рік. Підвищене танення льоду, спричинене кліматичними змінами, спростило цей шлях, але навіть у випадку щорічної відлиги із середини літа й до початку осені прохід для розчистки шляху в деяких місцях потребував масивних самохідних плугів. Ще в останні роки радянської епохи Росія добряче попрацювала над вирішенням цієї проблеми, почавши будівництво на чотирьох окремих ядерних криголамах. Після завершення два судна було обладнано не одним, а двома ядерними реакторами. Це були величезні й вправні махини, здатні розтинати шари криги завтовшки у 8 футів зі швидкістю десять вузлів, з надбудовами зверху, в яких розташовувалися просторі житлові приміщення, зони відпочинку і величезний внутрішній зимовий сад для постачання команді свіжих овочів. Будь-де. Будь-коли.

Чверть століття по тому ці чотири морські плугатарі радянської епохи все ще були на плаву й сформували осердя найдієздатнішого і найвражаючого флоту криголамів у світі. Жодна інша країна світу не мала такої морської міці. Уряд США, для порівняння, побудував у 1970-х роках лише два придатні для використання важкі криголами. А потім все значною мірою призупинилося. «Полярна зірка» берегової американської охорони, яка доживала своє третє десятиліття, чмихала на відремонтованій, хоча і вкрай підозрілій, електричній системі; її корабель-побратим «Полярне море» намертво засів на причалі в Сієтлі. «Полярне море» доставили туди на буксирі 2010 року після того, як п’ять з його шести двигунів вийшли з ладу. Найкращі спеціалісти з ремонту й модернізації «Вігор марін» не змогли повернути його до життя. Головна незмінна користь корабля була в тому, щоб дозволяти розбирати його на запчастини, аби, за можливості, утримати трохи довше на плаву помираючу «Полярну зірку».

Американцям подобається думати, що протистояння двох держав завершилося разом із холодною війною, і що нині Сполучені Штати беззаперечні переможці у всіх можливих поєдинках між двома країнами. Але як щодо крижаної води? Виявляється, Росія й досі веде перед. У 2011-му зафрахтований Росією танкер «Ес-Ті-І херітейдж» найшвидше від усіх — усього за вісім днів — того року пройшов Північний морський шлях: у супроводі двох криголамів, що працювали на атомній енергії, вирощували овочі й розчищали дорогу. Супроводжувані Росією танкери, завантажені десятками тисяч тонн заліза, авіапального і газового конденсату, перетнули того року Арктику понад тридцять разів. Російська Федерація вже виписувала значні чеки на будівництво чотирьох ще більших і потужніших криголамів, щоб поставити їх на чолі флоту. Три з них — із двох’ядерними реакторами. Це означало, що росіяни зможуть пробитися до шельфових бурових майданчиків в Арктиці й доставляти сиру нафту і зріджений природний газ із цих крижаних володінь практично в будь-яку країну світу ще багато років.

Однак була проблема: незважаючи на молодецтво у вмінні ламати кригу, від Росії мало було толку у справжньому шельфовому бурінні на промерзлій півночі. Наприклад, російські компанії мало що пропонували у питанні корисних бурових вишок чи будь-якого обладнання — навіть таких елементарних, як підводні свердловини. У 2012 році, поставивши економіку Росії і її міць у світі практично у повну залежність від нафти й газу, Путін стикнувся з серйозною головоломкою: його можливість зберігати за Росією статус як «енергетичної наддержави» майже цілком залежала від досвіду й використання технологій великих західних нафтових компаній. Звісно, Росія мала нафтові компанії, але вони були породженням загарбницької економіки, і жодна з них не була технічно чи навіть фінансово грамотною. Коли доходить до того, що у видобутку нафти й газу треба зробити щось складне, улюблений крокодил Путіна Іґор Сєчін прислужитися не може. Тут має бути «ЕкксонМобіл». ВР. «Шеврон». «Шелл».

Звичайно, усі вони хотіли долучитися. Потенційний прибуток був величезний. Проте успіх у російській Арктиці вимагав подолання двох украй складних проблем. По-перше, деякі західні великі нафтові компанії мусили розрахувати, як правильно умаслювати й улещувати Владіміра Путіна, беручи до уваги відчайдушно високе значення нафти й газу для його президентства. Гляньте на попіл «ЮКОСа», гляньте на обсмоктані рештки того, що Путін і Сєчін виплюнули, пережувавши до того «спільне підприємство» ВР у країні. Усе треба робити делікатно. Яка західна компанія готова поставити себе на службу російському уряду, на службу Путіну? Чиї акціонери, чия батьківщина на таке погодяться? Які керівники могли б перетравити таку угоду?

По-друге, була й друга складна перспектива цього потенційного партнерства. Про це ніхто не любив говорити. Чи справді великі нафтові західні компанії були спроможні вести роботи з буріння в Арктиці. Вони стверджували, що так, а насправді — могли? Чудові новини для президента Путіна в 2012 році: він ось-ось мав отримати правдиву оцінку передових арктичних операцій з буріння в морі. Таких, якими вони були у справі, а не на словах.

Зокрема, операція «Роял датч шелл» належала до тих, до яких варто було тієї весни придивитися. Компанія мала у власності більше орендних площ для буріння в морі Бофорта і Чукотському біля північного узбережжя Аляски, ніж будь-хто інший, заплативши за права на буріння там ще 2008 року 2,1 мільярда доларів. На початок 2010 року компанія вклала у програму освоєння Арктики 4 мільярди доларів США і нетерпеливилася почати буріння.

Утім, коли дозволи «Шелл» того року проходили фінальні затвердження, епічна катастрофа з витоком на «Підводному горизонті» у Мексиканській затоці змусила Міністерство внутрішніх справ Барака Обами поставити на паузу усі морські бурові роботи. Президент «Шелл» звивався, як міг, намагаючись не втратити надію. «Я хочу віддати належне трагедії, викликаній поламкою