Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Переді мною на відстані п’ятдесяти метрів – мішень у вигляді людської голови. Як по-більшовицьки мерзко: не круг, а голова. Три патрони. Револьвер заряджено. Не в ту голову, а в свою…

Я ж нічого більше не зможу написати й видати. Ніколи не виконаю своєї творчої програми. Мені тільки сорок чотири роки – і все подальше життя буду змушений або нічого не робити, або кривити душею. Не видно кінця московській неволі, і кожен в ній може прижитися, тільки не письменник. Я завоював у людей добре ім’я «Мальвами» і «Журавлиним криком». Інші твори будуть гірші або їх зовсім не буде. Слід на землі залишив, можна й відійти…

Рука труситься… Який же я боягуз!

«Чому стоїте і не цілитесь у мішень?» – запитує майор, який видав мені револьвер і патрони.

Я піднімаю руку, цілюся в голову-мішень. Один ривок – і в свою! Не можу…

«Що з вами?! – скрикнув майор, відбираючи в мене револьвер. – Ви не бачите мішені? Чому у вас руки тремтять?»

Яке то щастя, що я боягуз! Я живу, дочекався скону більшовизму. А мої мужні побратими Грицько Тютюнник і Віктор Близнець не дочекалися.

Сімдесят третій рік – рік погрому української культури і жорстокої розправи над демократичними силами, що відродилися до життя під час «хрущовської відлиги», був пробним каменем для нашої інтелігенції.

Кожен мусив вибрати для себе свій спосіб існування: або піти на прю з більшовицькою системою – активно чи пасивно, або стати комуністичним опричником у неї на службі. Третього варіанту в системі не було.

Отож дуже швидко монолітний, здавалось, табір «шістдесятників» – письменники, художники, актори і вчені – вмить мусив визначити для себе, на який бік стати, і в один мент відповісти на провокаційне горьківське питання: «С кем вы, мастера культуры?», яке поставив перед українським творчим світом сусловський сатрап в ідеологічній сфері секретар ЦК КПУ Валентин Маланчук.

Діялися несусвітно цинічні речі.

Маланчук повиганяв з видавництв і редакцій журналів та газет більш чи менш авторитетних письменників – але ж письменників! – і поназначував на їх місце невідомих для читацької публіки, зате заслужених в органах безпеки, своїх ставлеників. Так, наприклад, директором спілчанського видавництва «Радянський письменник» на місці улюбленця українських авторів Анатолія Мороза став парвеню Анатолій Стась, який до того заробляв на хліб у Львові літературним записуванням спогадів більшовицько-партизанських командирів і ніякого відношення до художньої літератури не мав. Тепер йому була дана влада карати й милувати – тож порозганяв він спершу таких досвідчених працівників видавництва як Анатолій Шевченко, Ростислав Самбук, Євген Гуцало і першим директорським наказом скарав на смерть книжку поезій Ліни Костенко і мій «Журавлиний крик».

На посаду редактора «Літературної України» В. Маланчук покликав з Івано-Франківська колишнього досвідченого кагебіста Віталія Виноградського. Як свідчать його антибандерівські повісті, що їх мусив друкувати Роман Федорів у журналі «Жовтень», Виноградського засилали у свій час органи безпеки в стан УПА, де він і подібні йому диверсанти провокували нічим не виправдані вбивства цивільних людей з метою компрометації українського національно-визвольного руху. Редактор Івано-Франківської обласної газети «Прикарпатська правда» В. Виноградський замінив на новій посаді Павла Загребельного, і стала «Літературна Україна», за висловом Івана Дзюби, «стінною газеткою районного відділку міліції».

Видавництво «Каменяр» у Львові очолив видатний графоман Петро Інгульський.

Які тільки автори почали з’являтися в «Літературці» і видавництвах і який жахливий був художній рівень їхніх творів! Маланчук до такої міри насмішив читацьку публіку новітніми «шедеврами», що сам Щербицький спам’ятався і, запідозривши Маланчука в умисній компрометації соціалістичного реалізму, зняв його з посади секретаря ЦК КПУ. Шановний Валентин Юхимович спився і закінчив своє шкідливе існування у Києві біля сміттярок.

Поставлені в умови безкровного терору письменники поділилися на тих, які пишуть памфлети проти українських буржуазних націоналістів, і тих, які цього робити не хотіли. Не треба називати прізвищ: хочеться, щоб народ чимшвидше забув про прислужницькі гріхи багатьох здібних письменників і взяв від них те вартісне, що їм вдалося створити.

Серед кіноакторів теж відбувся поділ: одні погоджувалися грати ролі в антибандерівських фільмах, де мусили зображати українських партизанів бандитами й різунами, інші відмовлялися від таких заробітків.

Учені поділилися на тих, які погодилися писати судові експертизи на «антирадянські» твори заарештованих письменників, і тих, які відмовлялися від юдиного гроша. Пам’ятаю, як наш славний критик Леонід Коваленко запитав якось при людях професора Шаховського невинним тоном:

«Скільки ти отримав за експертизу?»

«Сто карбованців».

«О, тепер добре платять, колись давали тридцять».

Усіх тих вчених-експертів назвав поіменно Ігор Калинець у післямові до книги своїх поезій «Пробуджена муза». Повторюватися не буду, та згадаю добрим словом покійного вже всесвітньо відомого лінгвіста професора Івана Ковалика, який з огидою відкинув пропозицію КГБ і був негайно звільнений з посади у Львівському університеті.

Напевно, не варто у цей скрутний для української культури час вивищувати одних за їхню стійкість, а інших за колабораціонізм виставляти на всенародну ганьбу, проте я таки не втримаюся, щоб не назвати двох антиподів, які найколоритніше відбивають тодішній стан в українській літературі.

З одного боку стояв, мов верстовий стовп, на який орієнтувалися всі чесні письменники, – незрівнянний у своїх грунтовних знаннях історії літератури і художньому вмінні відтворювати літературне життя українського середньовіччя, модерніст у сучасній тематиці, тонкий психолог