Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Є щось невимовно приємне, коли дивишся, як вибухає місце проживання тварюк, які завдали болю твоєму близькому. Нехай навіть спостерігати за цим доводиться здалеку, за допомогою космічної зйомки з орбіти.

Я ніколи не вважала себе зловтішною людиною. Але варто згадати поранене тіло Шоа-дара, те, як його допитували, і хочеться розвіяти на попіл цих мерзенних виродків.

Програма самознищення на на-агарських джетах справді є. І як тільки Са-ард дістався до кімнати управління, він її відразу запустив на мінішатлі змія молодшого. Після цього був короткий відлік часу, а далі – світлове шоу. Скелі затремтіли, завібрували, з печер вирвалося гулке полум'я, а потім все це почало буквально провалюватися всередину, завалюючи безліч підземних ходів разом з їх мешканцями.

Ще близько пів години нам довелося чекати, доки до корабля злетяться всі безпілотники. Переконавшись у тому, що я не наробила жодних помилок, виконуючи його команди, Са-ард залишив мене і далі спостерігати за тим, щоб дрони не загубилися і повернулися куди належить, а сам зайнявся підготовкою місця утримання Чарпатчхе. На мій подив, для цієї мети він вибрав особисту каюту Шоа-дара.

Цікаво, а змій молодший попереджений про те, що до нього збираються підселити нашу нову пасажирку?

Чомусь ця думка мене страшенно дратує. Розумію, що Чарпатчхе не гуманоїд і взагалі мандрує у коконі, але все одно після спілкування з цією інопланетною менталісткою у мене в голові склався зовсім інший образ. Я чомусь сприймаю її жінкою, навіть дівчиною. А Шоа-дар, він взагалі… мій?

Чорт! Невже я ревную? Кого? І до кого? Подумати тільки! Докотилася. Зовсім уже клепку втратила.

Закінчивши з приготуванням кімнати, Са-ард іде до джета, щоб принести нашу гостю. Повертається він хвилин за десять, тримаючи на руках той самий кокон, який я вже бачила. Здоровенна штука. Нагадує лялечку метелика за формою. Метра півтора у висоту, стільки ж в обхваті, звужену до низу. Хоча, якщо згадати, що в ній знаходиться розумна жива істота, то, мабуть, не така вже й велика.

− Вона житиме з Шоа-даром? – не витримую я, коли Са-ард разом зі своєю ношею проповзає повз мене до каюти.

− Ні, − відповідає він. − Вона буде утримуватися в особистому відсіку Ш-шоа-дара одна. А мій брат перебереться до нас з тобою.

І поки я кліпаю очима, роззявивши рота від такої несподіваної заяви, незворушно прямує далі.

Тобто як, до нас? Ми що тепер спатимемо втрьох? Е, ні, я на таке не підписувалася взагалі-то. Принаймні... поки що.

Так і хочеться кинутися слідом із гучними заявами, що я тепер точно перебираюся до кімнати відпочинку. Але почуття відповідальності бере гору, і я залишаюся далі спостерігати за безпілотниками.

Через декілька хвилин, краєм ока помічаю, як Са-ард каюту покидає і, закривши її, довго порається з панеллю біля дверей. У мене складається враження, що Чарпатчхе зараз наглухо запечатують у цій кімнаті. Напевно, в іншому приміщенні це було б неможливим.

− Усі бес-с-спілотники на місці? − цікавиться, закінчивши й наблизившись до мене.

− Майже, − доповідаю, не відриваючи погляду від екрана.

− Далі я сам. Іди, приготуй нам щось. Коли прокинеться Ш-ш-шоа-дар, йому потрібно буде вживати багато білкової їжі для ш-ш-швидкого відновлення.

Угу. Називається, чоловіки повернулися на корабель, тому повертайся, жінко, на своє місце. Ні, я нічого не маю проти приготування їжі. Мені навіть подобається готувати. І для Шоа-дара я зроблю це з радістю. Але після того, як мені дали можливість керувати справжнім космічним кораблем, дронами, нехай і дистанційно, але брати участь у справжнісінькій рятувальній операції, такий різкий перехід і повернення до колишніх обов'язків викликає легке почуття досади та ірраціональної образи. Не знаю, чого я очікувала, але, напевно, не цього.

Хоч би "дякую" сказав.

Спіткнувшись об цю думку, я мимоволі здивовано хмурюся.

Я ж не заради вдячності їм допомагала. Звичайно, не заради вдячності, зовсім ні… але ж хочеться. Щоб подякували, похвалили, назвали розумницею… Дурні дитячі комплекси.

− Гаразд, − киваю пригнічено. І, кинувши останній погляд на розгорнуті голографічні екрани, прямую до харчового відсіку.

Але не встигаю зробити й кількох кроків, як мене раптом перехоплюють за талію і різко притягують назад, притискаючи спиною до твердого агарського тіла.

− Чому с-с-сердишся? − обдає вухо жаром вкрадливий шепіт.

− Я не серджуся, − приголомшено мотаю головою.

− Справді? − ще мить і мене стрімко розвертають обличчям до себе. Щоб ухопити за підборіддя і змусити подивитися у сріблясті очі.

− Справді, − вимовляю, міцно заплющивши свої. − Не треба мене читати, будь ласка.

− Тоді скажи с-с-сама, − проводить носом по моїй скроні на-агар. − Чим ти незадоволена, Ж-шеня?