Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

На цей раз вона прокидається в шикарній палаті клініки «Мир» і нікуди не рветься виходити. Не чекає за дверима добродушний Тимур, на голові немає масивної пов'язки, і немає приводу хвилюватися про брата.

Перевертається на спину і дивиться кудись там у стелю. Світло вимкнене, от і добре. Хтось із лікарів має прийти та повідомити, що вона втратила дитину. Про те, що вона жива, й сама здогадалася. А про решту... Кірі треба це почути.

Вони приходять і кажуть це. Вважають, що викидень спровокували зміни часових поясів та різка висока температура, яка у неї, виявляється, була. Що жодні падіння та удари не мають відношення до... ситуації.

Викидень проблемний через коротку шийку матки.

Та начхати їй на причини.

Та нічого ніби сильно не болить. Мінімальний дискомфорт. Болить ніби.

- Коли можна виписатись? - Запитує дівчина, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Завтра ввечері можна, якщо регулярно перевірятиметеся і ретельно дотримуватиметеся гігієни, — відповідає один із них, а колега, що стоїть поруч, здивовано дивиться на лікаря.

- Окей, - відповідає Кіра.

У неї складні стосунки із білими халатами. Не можна бути такою невдячною, адже вони практично врятували її життя своїми руками. Але хоче, щоб вони пішли.

Коли Кіра була підлітком, то не раз натякала або прямо розповідала лікарям про ситуацію вдома. Але ніхто не міг допомогти. Або не хотів. Яка вже різниця.

Влітку її привезли сюди з розбитою головою, і тієї ночі Карелін убив батька.

Тепер восени Карелін приїхав із простріленим плечем, а у Кіри стався викидень. Смерть переслідує їх, наступає на п’яти.

Мабуть Карелін там уявляє, що це все безодня його кримінального болота, але ніякого відношення до її батька глава мафії не мав.

Кіра не знає, де її телефон, і це їй нецікаво взагалі.

Рома приходить пізно ввечері, як тоді. Приглушений голос дає поштовх до плутанини її внутрішніх процесів, немов струм нарешті підключили. Система після пережитого зі скрипом входить у дію.

Під светром із високим коміром у нього, мабуть, перев'язані плече та частина руки.

- Кіро, це дуже серйозно, скажи мені, у тебе нічого не болить?

— Ні,— хитає вона головою,— нічого не болить.

Проводить великим пальцем по її щоці. Дивиться зверху вниз. Непроникний.

- Втомилася? Хочеш поговорити?

— Я... я не знала, що вагітна...

— Я знаю, — хрипить він поспішно. — Це ми ще потім обговоримо. Наскільки... наскільки ти засмучена?

Дівчина не хоче, щоб Рома хоч щось дізнався з її погляду. Тож очі відводить. Долоня вперто обіймає її обличчя.

— Я дуже засмутилася... тоді, мабуть, коли зрозуміла, що це все... мабуть. Я й не хотіла дитину дуже. Просто коли зрозуміла, що вже все...

- Так, - сипло вторить Карелін, - так, я розумію. Коли розумієш, що все. Найголовніше — що з тобою все гаразд.

— Я хочу додому, — зрештою зачіпає незрозумілим поглядом його очі.

— Сьогодні не можна. Я залишусь із тобою.

— Петі не кажи.

Він вагається, і Кіра розчаровано заплющує очі.

— Я вже сказав, і він не дитина... — Карелін обриває себе і проходить по палаті. Розглядати його тепер легше, бо він далі. А від близькості у Кіри всередині наче виникають перешкоди, ніби вхідний та вихідний виклик один на одного наклалися.

Масивна обличчя наче на секції поділене. Наче хтось у хрестики-нулики грав і довго не міг виграти чи програти.

Але все це лише оболонка. Її Карелін десь там захований. Під шарами та пластами шкіри, м'язів, кісток. Мабуть, замкнений під сотнями замків та оточений десятками стін. І чоловік її почує, якщо вона звернеться до нього, але поки що Кіра не придумала чарівних слів.

— Потрібна інша думка щодо твого стану. Швейцарія, я думаю. Через дні чотири начебто нормально буде вилетіти.

— Я невиїзна, — нагадує Кіра безбарвно.

Рома підтискає губи, видаючи якийсь звук носом, що повинен, мабуть, висловлювати невдоволення.

— Ну, із цим треба попрацювати. Можуть і до тебе приїхати, якщо що.

— Рома, — зітхає дівчина, — я не хочу і не їхатиму нікуди.

— Отже, можуть і приїхати до тебе, — повторює він.

— Що там із Сашком... і взагалі?

Відсутність відповіді тягнеться безформним пластиком, розширюючись нескінченно та потворно, бо це не мовчання. Карелін дивиться у стіну поруч із дверним отвором і не мовчить. Він явно щось хоче сказати цією своєю відмовою відповідати.

Кіра просто не знає, що саме.

— Сашко в нормі, — каже Роман рівно.

— Якщо ти уявляв, що мені не можна хвилюватися, то запевняю тебе, я почуваюся добре. На душі... паршиво. Начебто очікувано. Як там кажуть, потрібен час? - Вона практично сміється, і чоловік повністю розвертається до ліжка не відразу.

— Говорять зазвичай неправду. Це могла б бути наша дитина, і ми її втратили... втратили безглуздо і жорстоко. Цього ніхто ніколи вже не поверне.

Напевно, Кіра виплакала весь запас горя раніше, бо тепер вона просто тупо дивиться перед собою чи в простирадло. Рома виглядає на межі нервового зриву, але чудово себе стримує. Чомусь було б легше, якби він розгромив половину клініки або хоча б половину цієї палати.

А той поводиться сковано, але стримано.

Кіра дивиться на нього і бачить, як чоловік запакував себе в каскади перешкод та квадрати ящиків. Ще не відчувала, щоб він так ретельно фільтрував те, що видає назовні. Роман навіть розмовляє із затримкою, начебто вихідні звуки проходять обов'язкову автоматичну інспекцію.

— То хто напав на нас в аеропорту?

За вікном дихання зими умертвило все листя, і голі гілки в помаранчевому промені ліхтарів нагадують бойові прути.

Карелін, мабуть, виглядає, чи там залишилося щось живе.

- Рома?

— Знав би, хто винен, голова в тебе вже в ногах лежала б, — цідить він несподівано зло й надривно. — Кіро, тобі відпочивати б і відновлюватися.