Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

— Так, і не забивати свою голову всякими дурницями незрозумілими, правда?

Він повертає до неї лише верхню частину тулуба.

— Давай, пройдися по мені катком, я ж відповісти не зможу, коли ти в лікарняному ліжку лежиш.

— Ти... — Кіра задихається від обурення і видає смішок за смішком. — Я ж сказала, що я в порядку. Може, тобі потрібна допомога? Ти п'ять хвилин тому виглядав, як на все готовий, Рома. Відрізана голова у ліжку, серйозно?

— Хочеш сказати, не знесла б голову тому, хто вчора з нами так вчинив? Знаєш, твій крик уся...

Чоловік сідає на край ліжка, і Кіра дотягується пальцями до засмаглої руки. Нарешті.

— Може, й знесла б. Але я не вмію, — ледь чутно озивається дівчина. — Вони кажуть, через температуру... дитина через температуру загинула.

— Зате я вмію, — Карелін втискає голову в плечі, щоб зустріти її погляд на одному рівні, — і мені не потрібна допомога. Мені потрібно лише, щоб ти здоровою була.

- Я здорова.

— Ти вчора безліч крові втратила.

— Іди і спитай у лікаря.

— Я вже питав.

— Краще скажи, як твоє плече.

Хмуриться, не одразу згадуючи, яке ще плече. Кіра закочує очі. От телепень! Реально Брус, шматок деревини з тирсою замість мізків у голові, ще й дорослий такий.

— Забув уже. Мене тільки в голову та серце можна скосити.

— Та гаразд, — тягне дівчина і ледве утримується від потиличника, — ти зовсім дубовий? Якщо куля аорту розірве або ще вени там якісь. Від кулі можна померти за будь-якого місця влучення.

— Ну, кулі різні теж бувають. І я знаю, про що говорю. Фартовий. Я цією тушкою не одну кулю ловив. Існують індивідуальні характеристики переносимості.

Вона цілує його квапливо, але ніжно. Зі стогоном Рома чіпляє податливий рот язиком. На гачку тримає. Повертає її голову і жаром п’янить рота. Так глибоко затягується, що Кіра хапається пальцями за щетинисте підборіддя, щоб за щось триматися.

— Все, — видає Карелін хрипкий видих. - На сьогодні все.

- Це ми ще подивимось.

Як добре знати, що є щось, що ніколи не змінюється. Знову цей прискіпливий ценз на те, що можна і що не можна. І коли. Йому б у контролюючих органах працювати, а не навпаки.

- Ні. Все. Не влаштовуй мені тут. Поводься добре.

Від такого нахабства Кіра ледь водою не захлинається.

Хоче виразити, що йому пряма дорога в дитячому садку працювати, але слова застрягають у горлі. Мабуть, краще таки поспати.

— Що таке, надулася?

— Я не надулася, — роздратовано бурчить вона. — І не образилася, як скажуть нормальні люди. Спатиму, думаю.

Майже перед світанком Кіра прокидається від сліз та закривається у ванній. Накочує осмислення всього, що обговорювали вчора: уві сні це все перетравилося й утрамбувалося.

Цього ніхто ніколи вже не поверне.

Краплі на світло-сірій підлозі коридору. Кап-кап-кап. Прибували та прибували. Так просто. Раз – і все.

Вони навіть із Кареліним не встигли посваритися через малюка. Своїм скрупульозним тоном ніби сказав, яка Кіра ще молода, але якщо вона хоче, а взагалі п'ятнадцять клінік з обстеженнями вже у списку...

Або, може, сказав би інше. Крижаним кулаком дробиться в неї щось усередині, звідки тепер знати точно...

Рома стукає у ванну через деякий час.

Вона впускає його та вимикає кран.

Бачити його обличчя зараз нестерпно. Кіра не хоче знати, що там написано, це занадто, занадто...

Добре, що Рома укладає її в категоричні обійми, і можна лити сльози, і говорити йому кудись у груднину.

— Я й не хотіла дитину. Не хотіла, — уперто повторює Кіра.

- Ні?

— Куди мені, — схлипує і сміється одним зітханням. — Я... А ти?

Він довго пригладжує її волосся і відповідає, вже заглядаючи у заплакані очі.

— Адже не мені народжувати. Хотів, не хотів. Мабуть... можливо.

Чи бреше зараз... Кіра не дозволяєте собі зациклюватися на гаданні. Було б важливо позавчора, а зараз...

Карелін такий великий, що здатний сховати в оберемку всю її по маківку. І він ховає від мерзлякуватого примарного світанку, від безжально нового дня, що наступає.