Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

те, що нас лякає (ми — це я про людей, не лише про англійців). Англійці напрочуд сильно бояться незручних ситуацій, тож нічого дивного, що так багато комедійних шоу присвячені цій темі. Закомплексовані англійці вбачають потенційне джерело незручних ситуацій майже у всіх соціальних інституціях, тож чого-чого, а комічного матеріалу нам вистачає. Щоб досягти бажаного градусу бентеги, нам навіть не треба вигадувати дивних чи комічних «ситуацій» для сіткомів. У багатьох ситуаційних комедіях насправді немає ніяких спеціальних «ситуацій»: хіба б такими вважати «небагате на події життя пересічної родини з приміського району» («My Family», «2.4 Children», «Butterflies» та ін.), «звичайні нудні будні звичайного нудного офісу» («The Office») чи «звичайнісіньку сім’ю робочого класу, яка любить дивитися телевізор» («The Royle Family»). Та навіть із такими вихідними даними вони можуть потрапляти в досить дражливі ситуації. Я можу помилятися, але, здається, деінде у світі такі «ходи» навряд чи б назвали блискучими ідеями для сіткому[59].

Правила реаліті-шоу

Так звані «реаліті-шоу» надають ще більше — якщо комусь потрібно більше — доказів того, що англійці є соціально загальмованими і, як би висловилися психотерапевти, «мають непрості стосунки із особистим простором». Реаліті-шоу мають мало спільного з тим, що будь-яка притомна людина має за «реальність» — там все зводиться до того, щоб люди проживали чудернацькі, абсолютно нереалістичні ситуації і змагалися одне з одним, виконуючи сміховинно безглузді завдання. От, щоправда, люди там «справжні», тобто вони не є професійними акторами, а звичайні невдахи, які вирізняються лише непереборним бажанням потрапити на екрани телевізорів. Реаліті-шоу — це не суто англійський чи британський феномен. Найпопулярніші та найвідоміші реаліті-шоу, на кшталт «Big Brother» («Великий брат»), зняли у Нідерландах. У багатьох країнах навіть є адаптації цього шоу, які чудово надаються як матеріал для крос-культурних студій. Формат цих шоу простий. Із тисяч охочих обирають дванадцять учасників і селять їх у спеціально збудований дім, де вони мають жити впродовж дев’яти тижнів. Дім нашпигований прихованими камерами, які двадцять чотири години на добу стежать за кожним рухом учасників, а найцікавіші моменти щовечора показують по телебаченню. Життя учасників повність підконтрольне продюсерам шоу (вони відомі під збірним іменем «Великий Брат»), які дають їм завдання, присуджують винагороди чи придумують покарання. Щотижня кожен із «квартирантів» висуває дві кандидатури на виліт, а телеглядачі шляхом голосування обирають, кого вони хотіли би позбутися. Так на одного учасника стає менше. Вкінці переможець — учасник, якому вдалося протриматися, — отримує винагороду — досить значну суму грошей. Всі учасники отримують по п’ятнадцять хвилин слави, а дехто навіть стає якоюсь інстаграмно-фейсбучною «зіркою».

І тільки в Британії та Америці учасники шоу «Великий Брат» не зайнялися сексом на камеру (думаю, що причини тут різні: ми соціально скуті, а американці — ханжі). От в Голландії довелося заборонити учасникам займатися сексом без упину, бо глядачам вже ці гоцання нон-стоп почали набридати. У Британії медіа шаленіли від новини, що учасники поцілувалися! Коли у третій серій пара нарешті зайшла далі, то сховалася під покривалом, щоб ніхто не бачив, чим вони там займаються. Навіть коли продюсери нашого «Великого Брата» у відчайдушній спробі хоч трохи приперчити шоу дозволили парам усамітнюватися подалі від допитливих поглядів (але все-таки в полі зору прихованих камер) у спеціальних «любовних гніздечках», ніхто з наших «відморожених» учасників не спокусився. Гніздечка вони пристосували під «приватні» кабіни для пліткувань. 2003 року таблоїд запропонував 50 000 фунтів стерлінгів (сума рівна грошовій винагороді, яку отримує переможець «Великого Брата»), щоб заохотити учасників до сексу, та й це не допомогло.

Деінде під час шоу постійно сваряться, скандалять і б’ються, ламають стільці і кидаються посудом. А в британському «Великому Браті» навіть підвищують голос зрідка. Почути в’їдливий коментар — то вже подія, яку ще довго обговорюватимуть і обсмоктуватимуть як самі учасники, так і численні фанати шоу. Розмовляють наші учасники часто грубо, але не через бурхливі емоції, а тому, що мають убогий словниковий запас. Поводяться учасники шоу напрочуд стримано і ввічливо. Вони рідко висловлюють обурення прямо, а роблять це на англійський лад — постійно скаржаться і обговорюють бідолаху поза спиною.

Хоч насправді «Великий Брат» — це, по суті, змагання, учасники люто засуджують навіть найменший натяк на змагальницький настрій. Найбільший гріх, переступ через найголовніше правило чесної гри — це шахраювання. Навіть просто зізнатися, що у вас є стратегія, що ви граєте «задля перемоги» — табу. Якщо з’ясовується, що хтось із учасників має такий грішок, якщо когось підловлюють на вихвалянні у хитромудрій стратегії гри, то він чи вона миттю стають ізгоями і швиденько вилітають із гри. А були б мудрі, то й далі би прикидалися, що прийшли сюди «заради розваги», як і всі решта, і мали би шанс на перемогу. Лукавство рулить.

Стриманість, скутість, сором’язливість, непрямолінійність, лукавство, вичавлена через силу ввічливість — усе це в дусі англійців і, як ви можете мені закинути, не дуже дивує. Та задумайтеся на хвильку, хто бере участь у шоу «Великий Брат»? Люди, які подаються на шоу і проходять кастинг дуже хочуть виставлятися на показ публіці — двадцять чотири години на день, дев’ять тижнів, з повною відсутністю приватності — навіть у туалеті і душі — не кажучи вже про виконання ідіотських та принизливих завдань.

Це не просто собі звичайні люди, вони — щонайвідвертіші ексгібіціоністи на всю Англію! Найбезсоромніші, найнахабніші, найбільш спраглі уваги, найменш скуті особи, яких вам тільки пощастить надибати. Все ж поведінка на шоу перебуває здебільшого у полі типової англійської стриманості, скутості, неоковирності та незґрабності. Вони порушують правила, тільки коли понапиваються, власне, вони напиваються, щоб узаконити порушення правил[60], але навіть тоді є межі, яких нізащо не переступлять.

Мені шоу «Великий Брат» бачиться як успішна проба на тривкість «правил англійськості». Якщо вже ярі ексгібіціоністи з «Великого Брата» коряться правилам англійськості, то як же глибоко вони в’їлися у свідомість пересічного англійця!

Правила читання

Любов англійців до слів в тій чи іншій формі посідає почесне місце в більшості переліків «визначальних національних рис», які мені довелося перечитати у процесі роботи над цим дослідженням. Колосальна кількість тих переліків тільки зайвий раз доводить, що у відповідь на хитке становище ідентичності ми складаємо списки — так би мовити, закидаємо проблему словами. Започаткував тренд спискоскладання Джордж Орвел, і тепер всі, кому не ліньки, пишуть списки!

Джеремі Паксман, вписавши у свій орвелівський список категоріальних рис англійськості «кросворди та шаради», назвав англійців «народом, зацикленим на словах». Проаргументував він це тим, що ми випускаємо феноменальну кількість друкованої продукції (100 000 книжок щороку), що в нас газет на душу населення більше, ніж будь-де у світі, що в нас «безперервний потік листів у редакцію», що в нас «невгамовний апетит» до всіх форм вербальних ігор та головоломок, що в нас процвітають всі театри