Читати книгу - "День триффідів"

Я вважав, що ця система буде ефективною, якщо ми триматимемо її увімкненою весь час — або принаймні більшу частину часу. Але існувала проблема — споживання пального. Бензин був одним з найцінніших наших запасів. Стосовно їжі, то ми ще могли сподіватися, що щось виростимо, але тільки-но стануть недоступними бензин та дизельне пальне, разом з ними зникне більшість наших зручностей. Закінчаться експедиції, а разом з ними і поповнення запасів. Почнеться справжнє первісне життя. Тож з міркувань економії струм на огорожу подавався лише на кілька хвилин два-три рази на день. Це змушувало триффідів відстрибувати на кілька ярдів і не дозволяло їм тиснути на паркан. Як додаткову охорону ми встановили на внутрішньому паркані сигналізацію, що дозволяла нам впоратися з будь-якими проривами, перш ніж вони стануть небезпечними.

Проблема полягала в тому, що триффіди були явно здатні вчитися з власного досвіду, принаймні в певних межах. Наприклад, ми виявили, що вони призвичаїлися до нашої практики вмикати струм вночі та вранці. Ми почали помічати, що вони тримаються від загорожі подалі, коли ми зазвичай вмикаємо двигун, і починають наближатися невдовзі після того, як ми його вимикаємо. Неможливо було сказати, чи пов’язують вони наявність струму в загорожі зі звуком двигуна, але пізніше ми перестали сумніватися в тому, що це так і є.

Змінити графік увімкнення струму і зробити його хаотичним було доволі легко, але Сьюзен, яка продовжувала вивчати їх із невпинною ворожістю, невдовзі почала стверджувати, що період, на який удар струмом може тримати їх подалі від огорожі, стабільно скорочується. Утім, електрифікований дріт та періодичні напади на тих, хто найщільніше скупчувався біля огорожі, дали нам можливість більше року бути вільними від їхніх набігів; ми вже навчилися достатньо добре стримувати їх, щоб вони стали не більше ніж дрібною перешкодою.

Під захистом паркану ми продовжили навчатися сільському господарству і життя поступово увійшло в буденний ритм.

* * *

Одного літнього дня шостого року ми з Джозеллою вибралися разом на узбережжя; ми поїхали напівгусеничною машиною, якою я тепер часто користувався — настільки вже зіпсувалися дороги. Для Джозі це було свято. Уже багато місяців вона не була за межами загорожі. Хатні клопоти й діти прив’язували її до дому, і вона могла вибиратися лише в нечисленні поїздки, коли виникала потреба, але тепер ми вже досягли того етапу, коли знали, що можемо без проблем залишити господарство на Сьюзен, і відчули полегшення, переїхавши через гори і опинившись на іншому боці. Ми зупинили машину на нижчих південних схилах і всілися там.

Це був чудовий червневий день; у чистій блакиті неба пливли лише кілька легеньких хмарок. Сонце світило на пляжі та море так само яскраво, як у ті часи, коли ці пляжі були переповнені купальниками, а море всіяне невеличкими човнами. Кілька хвилин ми дивилися на цей пейзаж мовчки. Потім Джозелла сказала:

— Тобі ще здається, що варто заплющити на хвильку очі, розплющити — і все буде як колись, Білле? Мені — так.

— Уже не так часто, — відповів я. — Але мені довелося побачити більше, ніж тобі. І все одно, іноді…

— А поглянь-но на чайок: вони такі, як і колись.

— Цього року птахів побільшало, — погодився я. — І я цьому радий.

Здалеку маленьке містечко нагадувало імпресіоністську картину: воно і досі являло собою ту саму купу будиночків та бунгало з червоними дахами, заселеними здебільшого представниками середнього класу, які вдало пішли на пенсію. Але це враження могло тривати не більше кількох хвилин. Хоча на дахах ще досі можна було помітити черепицю, стіни вже були ледь помітні. Охайні сади вже зникли під нестримним натиском зелені, серед якої то там, то тут мерехтіли плямки кольору від нащадків старанно вирощуваних квітів. Навіть дороги з цієї відстані нагадували зелені килими. Коли ми наблизилися до них, то побачили, що цей ефект м’якої зелені — ілюзія: вони заросли великими, жорсткими бур’янами.

— Лише кілька років тому, — задумливо сказала Джозелла, — люди скаржилися, що ці бунгало руйнують ландшафт. А подивись на них тепер.

— Так, ландшафт бере реванш, — сказав я. — Природа, здається, завершила свою роботу: хто міг подумати, що в колишніх людях було стільки темпераменту?

— Це мене й лякає. Здається, ніби все вирвалося на волю. І радіє, що з нами все закінчено і можна йти власним шляхом. Не знаю… Може, ми просто дуримо самих себе відтоді, як усе це сталося? Ти не думаєш, що нам справді кінець, Білле?

У мене було набагато більше часу, щоб замислитися над цим під час своїх вилазок.

— Якби це була не ти, кохана, я, можливо, відповів би за правильним героїчним шаблоном — сказав би щось оманливе, що часто сприймається як віра та рішучість.

— Але оскільки це я…?

— Я дам тобі чесну відповідь — не зовсім. Доки є життя, є й надія.

Кілька секунд ми мовчки дивилися на цей пейзаж.

— Я вважаю, — розвинув я далі свою думку, — лише вважаю, зверни увагу, що ми маємо маленький шанс — настільки маленький, що потрібно буде багато часу, щоб повернути все назад. Якби не було триффідів, я б сказав, що цей шанс навіть дуже великий, але й тоді знадобилося б чимало часу. Але триффіди — це серйозний чинник. Жодній цивілізації не доводилося боротися з чимось подібним. Чи зможуть вони відібрати у нас цей світ? Чи нам таки вдасться їх зупинити?

— Справжня проблема в тому, щоб знайти якийсь простий спосіб боротися з ними. Нам ще не настільки погано, бо ми можемо тримати їх подалі. Але що робитимуть наші онуки? Невже їм доведеться провести усе своє життя в людських резерваціях, які залишатимуться вільними від триффідів лише ціною нескінченної каторги?

— Я впевнений, що простий спосіб є. Але для того щоб його знайти, потрібно складне дослідження. А в нас немає для цього ресурсів.

— Ми маємо всі ресурси, треба їх лише взяти, — перервала мене Джозелла.

— Матеріальні — так. А от інтелектуальні — ні. Нам потрібна команда, команда фахівців, які зможуть розібратися з триффідами раз і назавжди. Щось можна зробити. Я впевнений. Можливо, щось на кшталт отрути, яка має вибіркову дію. Якби можна було створити правильні гормони, що порушували б рівновагу в триффідів, але