Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

- Ні-ні, Русе, не можна. Пусти, матусі боляче, - прошу, намагаючись відчепити пальчики сина від мого волосся. - Дві хвилинки, любий.

Бо вже десята година ранку, мені потрібно відправити звіт для Мирона. А інтернет, щоб його, гальмує. Я із завмиранням серця стежу за тим, як крутиться коліщатко.

І лист відправляється. 

- Так! - я скрикую, показуючи язик екранові. Я ж казала Шварцу, що встигну все. Швидше за тих, хто раніше йому скидав звіт. - Ну, що, милий, підемо гуляти?

Робота напрочуд заряджає мене енергією і впевненістю в собі. Від безсонної ночі не залишилося й сліду. Відписуюся Мирону і збираю сина на вулицю.

Ніч минула для мене складно. Я все крутилася в ліжку, обмірковувала слова Степана Артемовича. Вони пульсували всередині, проникаючи все глибше, ніби гіпнотизуючи.

Поки я не послала всіх під три чорти. Яким би складним не було сімейне життя, а я молодою і дурною - це моє життя. І я не збираюся пробачати зраду, переступати її.

Обирати Діму попри все.

Подивилася б я на те, як свекор розмовляв, якби я завела собі коханця. Він так само б розповідав про прощення і складнощі? Чи в моєму випадку це не рятує?

На вулиці чудова погода, зимове сонечко гріє, змушуючи посміхатися. Відчуття такі, немов учора я поставила фінальну крапку. А сьогодні починаю життя з чистого аркуша.

Телефон вібрує вхідним повідомленням від Шварца. Знімаю рукавичку, щоб ввести пароль. Читаю коротке смс, і посмішка одразу ж сповзає з мого обличчя.

Мудак.

"10:01, Тая. Ми домовлялися до десятої".

Серйозно? Одна хвилина? Я йому два звіти разом з'єднала, одразу всі дані надіслала, які раніше він чекав до обіду. І це в перший же день! А він...

Фиркаю, пальці стукають по екрану, поки я набираю гнівне повідомлення. Перечитую, задоволено киваю сама собі. А потім стираю і надсилаю стриману відповідь. 

"Перепрошую. Більше запізнень не буде".

Шварц мій начальник, тому в думках я можу його посилати, але спілкуватися треба офіційно. Завтра спеціально набагато раніше встану і відправлю одразу, як бухгалтерія скине мені дані. 

- Слухаю, - відповідаю на дзвінок Мирона, штовхаючи візок уперед. - Щось не так зі звітом?

- Це було глумування.

- Що?

- Жарт, Тая, а не докір. Я не настільки тиран, щоб вичитувати за хвилину запізнення. Хотів переконатися, що ти це розумієш.

- О, - видихаю. Добре, що грубе смс я не надіслала. - Так, звісно. Я трохи в напрузі останні дні, вибач. У звіті все нормально, так тобі підходить?

- Так ідеально. 

Одна дрібна похвала, а я розпливаюся в усмішці. Гормони через стрес скачуть так, немов я знову вагітна і з бажанням їсти кукурудзу двадцять чотири на сім. Настрій літає, і треба з цим щось робити.

Зібратися, врешті-решт! А не тільки в моменти, коли я зайнята роботою. Але з цифрами все набагато простіше, ніж із реальним життям. Два плюс два завжди дорівнює чотири, якщо не брати до уваги чорну бухгалтерію.

А ось із Дімою...

З моїми почуттями...

Занадто багато невідомих даних. 

- Добре, - киваю сама собі, звертаючи на іншу доріжку. - Я сьогодні в офіс не поїду, раз ти дозволив. А в п'ятницю вже зранку буду, підготую тобі звіт за другою формою. 

- Як хочеш. Поки немає нічого термінового - ти можеш працювати з дому. І не забудь, що до кінця місяця там підсумкові дані. Ще два тижні, але... 

- Я пам'ятаю. Уже готую для них нову форму. 

Можливо, перший місяць роботи буде складним. Усе переробити під себе, змінити. Але потім - якщо не буде несподіванок - усе має заповнюватися швидко й чітко. І замість кількох годин роботи на день я витрачатиму лише одну.

Я прощаюся зі Шварцом, прямую в бік невеликого кіоску. Опускаю стоп на візку, замовляю собі лате з полуничним сиропом. І перевіряю щічки Руса, щоб він не замерз. 

У нас виходить перша неспішна прогулянка за весь цей час. Ставлю паперовий стаканчик у спеціальну підставку, яка кріпиться до ручки. Намотую кола, дозволяючи собі розслабитися. 

Насолоджуюся гарячою кавою, безхмарним небом. Розчулююся тому, як Рус спить. Пустушка майже випала з його рота, але син вперто намагається зловити її губами, не прокидаючись.

Роблю кілька фотографій і, засумнівавшись хвилину, все-таки відправляю їх Дімі. Те, що ми розійшлися, не скасовує його ролі як батька. Він заслуговує на ці моменти так само як і я.

Відповідь я отримую моментально з двох сердечок і запитання, як ми. Я зависаю, але після відписую стандартно "все добре". Але листування на цьому не закінчується.

Це одна з моїх улюблених якостей у чоловікові. Щоб не відбувалося, як би він не був зайнятий - Діма завжди мені відповідав. Якщо навіть не міг прийняти дзвінок, то відписував. Був на зв'язку, не ігнорував.

"Відповідати мені швидко - теж обов'язок?"