Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Запитую швидше, ніж встигаю про це подумати.

"Це, Тась, бажання".

Я загадую маленьку дурість, як у дитинстві. Якщо тато не сваритиме за розбиту вазу, то зранку я приготую йому сніданок. І що, що мені всього шість, а у фруктовий салат я додавала майонез? Якщо зранку випаде сніг, то пропущу першу пару. Якщо...

Якщо Діма зараз не стане тиснути черговим витком розмов про його помилки, то я продовжу наше спілкування.

І чоловік ніби відчуває мій стан. 

Говорить зі мною на абстрактні теми, ділиться тим, що знайшов кілька нових співробітників, щоб розвантажитися. Язик жалить зле "а раніше ти не міг", але я стримуюся. 

Попри все, я все одно рада, що тепер у Діми буде більше вільного часу. Можливість хоч трохи зменшити оберти та не тягнути все на собі. 

Чи потрібно було мені наполегливіше гнати чоловіка у відпустку? Самій забрати в нього документи, зануритися в роботу? Не під час вагітності, але, може, після? Або влаштувати скандал, що він часто пропадає у своїх відрядженнях, затримується на зустрічах...

Наполягти, щоб він передавав справи та більше проводив час зі мною, відпочиваючи. Але ж Дімі так хотілося показати батькові, що він справляється, може не тільки втримати фірму на плаву, а навіть зробити краще. 

Як я могла просити його відмовитися від цього?  

Чи могла?

Завжди так легко дивитися в минуле і знаходити помилки, які можна було б виправити. Поговорити, нам двом. Змінити щось, зняти напругу...

- Боже, привіт! - я відповідаю на дзвінок, забуваючи про всі запитання. - Тату, ти як? Я не могла до тебе додзвонитися стільки днів!

- Та я бачив, - у голосі батька відчувається усмішка. - Сполошилася, ніби тобі нервувати можна. Що зі мною буде? З друзями в ліс поїхали, відпочили. Ти ніколи так наполегливо не намагалася до мене додзвонитися. Усе добре?

- Так, просто... Ти не відповідав, а мені потрібно було з тобою поговорити. 

- Хіба Діма не сказав, що я буду без зв'язку? Він знав.

- Сказав. І про котел теж. Чому ти мені не казав, що тобі щось потрібно?

- А навіщо тебе напружувати? Краще розкажи, що тобі так було потрібно від старого?

- Я... Хотіла приїхати до тебе.

І зараз хочу, але не так сильно. Буде добре побачити тата, провести з ним час. На секунду стати "маленькою бешкетницею", а не приймати важливі рішення.

Але я більше не збираюся тікати, переїжджати до нього назавжди. Діма переміг - йому вдалося зачепити мене так, щоб я залишилася в столиці. Є робота і житло, допомога свекрухи. 

Степан Артемович радив мені не здаватися легко? Так і я зроблю. Тому що мені подобається це місто, і я хочу дати Руслану найкраще. Тут можливостей більше. Звісно, свекор не на це сподівався, але це вже не мої проблеми.

- Діма, нарешті, відпустку взяв? - тато ставить головне запитання. - Коли вас чекати? Котел поки що не поставили, без нього нічого вам їхати, особливо з маленькою дитиною. 

- Я без Діми планувала. Тільки я і Руслан. Але, напевно, вже навесні приїдемо? Мені потрібно з роботою розібратися, і з іншими дрібницями. 

- Сонечко, та в тебе стільки змін. Я начебто на кілька днів поїхав, а не на кілька років. Навіщо тобі працювати? У вас проблеми? Так чого Діма не сказав? Я тоді постараюся йому гроші швидше повернути.

- Ні, не потрібно. Не в цьому справа. Ми... Тільки не реагуй емоційно, домовилися?

- Таїсіє Михайлівно! 

- Ми розлучилися.

Ім'я по батькові у виконанні батька стає приводом швидко викласти всю правду. Він почав називати мене так із трьох років, коли я закопала на задньому дворі його гаманець.

Я розповідаю поверхово про все, що сталося зі мною за кілька днів. Дивно, менш як тиждень минув, а так усе змінилося. Суцільні зміни, які обвалюються одна за одною.

Я намагаюся не надто хвилювати тата, розповідаю поверхово. Замовчую найголовніше, нема чого йому знати. У нього серце пустує, не можна його турбувати своїми проблемами. 

- Ось тобі на, - тато важко зітхає, і я уявляю, як він зараз потирає підборіддя. - Донечко, ти впевнена? Рішення поспішно не ухвалюються. Раз і розлучення? Діма тебе якось образив? Ти скажи, я з ним поговорю.

- Ні, нема про що говорити. Ми просто вирішили розійтися. Без варіантів.

- Ну, якщо ти так хочеш... Звісно, я тебе підтримаю. Тобі щось потрібно?

- Ні, тату. Тільки не пропадай так більше. І... Ох ти ж...

- Що? Рус прокинувся?

Я хитаю головою, забуваючи про те, що батько не може мене побачити. Міцніше притискаю телефон до вуха, мружуся, намагаючись роздивитися силует, що наближається.

Дівчина далеко, я чіпляюся тільки за темне волосся і знайомі обриси обличчя. Але що ближче вона підходить, то легше впізнати непрохану гостю. Що вона тут робить?

- Тату, я передзвоню, - кидаю слухавку.