Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

— Ти що, в нього закохався? — випалив я.

Чвертка розгублено блимав очима.

— Ти не думай, в цьому немає нічого ганебного. Ми живемо в цивілізованому суспільстві…

І тут лице в Рона стало таким, що будь-який чорний маг від досади би вдушився.

— Кретин!!! — випалив він, розвернувся і майже бігом попрямував до виходу з лекторію.

Він нервує, а хвороблива реакція на критику — це характерна ознака. Невже я вгадав? Ніби, ніяких таких схильностей за Чверткою раніше ніхто не помічав. Хоча, я, он, теж не надто схожий на кримінального злочинця. Та хай роблять одне з одним, що хочуть, вони ж дорослі люди! Вже залишаючи університет, я помітив Сема в компанії якихось другокурсників. Який він товариський… Коротун подивився на мене з деяким викликом, а я по-змовницьки підморгнув йому у відповідь. Здається, це налякало його до півсмерті.

На відміну від Рона, який так переймався моїм дозвіллям, мене його проблеми не хвилювали ні взагалі, ні до закінчення канікул зокрема. Я вже домовився про відпустку з Полаком (це було легко), залишилася найнеприємніша частина — ще один візит в НЗАМПІС.

Поліцейське управління напередодні свят виглядало… дивно. Хол дихав строгістю і майже космічною пусткою, при цьому на стійці чергового примостилася прикрашена блискучим дощиком ялинка-бонсай в масштабі один до ста. Від покращеного з допомогою білої магії рослини віяло сильним ароматом хвої. На начальственному поверсі нікого зі співробітників видно не було, але звідкись чітко вчувався дзвін бокалів. Цілком можливо, що в тому крилі, де знаходилися кабінети інспекторів і оперативників, ще кипіла робота, але я туди не пішов — навіщо псувати собі настрій? Вигляд зайнятих справою людей будить в мені нездорові рефлекси.

Зі своїм рапортом я вирішив спочатку заглянути до капітана Бера — хотілося переконатися, що текст складено вірно (він, принаймні, порадить, а не почне зразу знущатися). З незрозумілих причин, начальних редстонського «нагляду» сидів на четвертому поверсі управління, відведеному під всякий непрофільний персонал. Тут свято відчувалося сильніше — на вікнах блищала мішура, в повітрі тягнуло ароматами огіркового салату, свіжої випічки і ванілі. До потрібного кабінету я прийшов під зацікавлені погляди не виснажених роботою дамочок-бухгалтерів (скільки разів тут проходжу, вони завжди чай п’ють). Головне — робити вигляд, що жахливо зайнятий, пригадую, минулого разу мене спокусили пропозицією «тортика», потім ледве втік — озвірілим без мужиків тіткам було рішуче байдуже, чорний перед ними, білий, чи смугастий, головне що повнолітній. Нафіг, нафіг!

Капітан сприйняв мою появу доброзичливо, прибрав зі столу тарілочку з тортом, вивчив документ і постукав пальцем по шапці зі зверненням:

— До Сатала краще не ходи, він зараз страшний.

— Я думав, це для нього норма.

— Ти просто не знаєш, про що говориш. Оціни: ми петицію отримали, з вимогою знайти зниклого безвісти Лорана П’єро.

— О!

— О-го-го! Бос зараз відповідь складає, так, щоби не суперечила фактам і на правду була не надто подібною.

— Прокляття! — плакала тепер моя відпустка.

— Між іншим, офіційно твій начальник — я. Ти у редстонському відділі працюєш.

— І… Я можу поїхати?

— Додому на Свята? — прихильно поцікавився він, ставлячи свою візу в лівому верхньому куту кутку.

Я кивнув:

— До брата.

Капітан сповільнився, притискаючи папір рукою.

— Де він у тебе?

— Вчиться в Михандрові.

— Це ж не наш округ, так?

Я знову кивнув, хоча не так уже і впевнено.

— І навіть інший регіон… Нікуди не ходи, чекай мене тут, — капітан згріб мій рапорт зі столу і вийшов.

Я сидів і боровся з бажанням щезнути, не прощаючись. Перемогла цікавість — дуже хотілося знати, що ж він замислив. Капітан повернувся десь через півгодини, у руках у нього був стос листків і великий паперовий пакет. Судячи з виразного запаху коньяку, він уже встиг десь хильнути і, взагалі, непогано провів час.

— Відпустка відміняється! Поїдеш у відрядження.

— ???

— Ось наказ, ось завдання для виїзної роботи, ось інструкції для тамтешнього «нагляду». Підписую!

Я підозрілого переглянув папери:

— «Для вивчення досвіду роботи установ середньої і початкової освіти»?

Саме так. Врахуй, потім напишеш звіт.

Я застогнав.

— Нічо-нічо! Ти подумав, що буде з Саталом, якщо ти там щось втнеш, і раптом випливе твоє минуле?

— Не збирався я нічого…

— Ага, ага. З зомбі, як я зрозумів, ти теж нічого такого не збирався. Або так, або — сиди в місті.

Доки мені ще терпіти цей моральний терор? Нормальний чорний би уже давно підняв бунт. З іншого боку, якщо зараз піти скаржитися Саталові, то він мене може побити. Куди мені більше хочеться: у відпустку чи в лікарню? Зітхнувши, я поставив підписи. Капітан тим часом витрусив з пакета масу цікавих речей.

— Це тобі тимчасове посвідчення — повноважень ніяких не дає, але бажання задавати питання відбиває. Покажеш комусь із цивільних — запроторю в підвал. На тиждень!

Боже мій, яка строгість!

— Похідний набір екзорциста: маркери з крейдяною емульсією, сільничка, циркуль, компас, дзеркальні мітчики, набір свічок. І щоби повернув усе, що взяв, зрозумів? Даю лише тому, що інструкція.

Я охоче закивав — ну, розумію, свічки і дзеркала, а як він визначить, скільки емульсії лишилося в маркерах?

— Спецаптечка — еліксири. Ну, це ти знаєш! Синій — блокатор, зелений — відновлюючий засіб, червоний — стимулятор. Хочеш жити — не торкайся.

Гм. Вірно сказано.

— Останнє: амулет аварійного виклику, простіше — «манок». Натискаєш тут і тут, або відкушуєш ось цю пімпочку, що там зручніше, і найближчий відділ «нагляду» висилає команду швидкого реагування. І навіть не думай на предмет перевірити, як воно працює — за хибний виклик автоматично йде серйозний штраф.

Досадно, і навіть не скажеш, що воно само впало.

— Тепер інструктаж. Будеш лізти на неприємності, здам тебе Саталу, і робіть одне з одним, що хочете!

Як це жорстоко. Невже він такий безсердечний. А на вигляд — така мила людина.

— Усе. Приємного відпочинку!

Я бадьоро підхопив свої речі і викотився в коридор — досить з мене начальників. Роботи було купа — здати за призначенням три закінчені учора доповіді, купити подарунків Лючикові, домовитися на звалищі про зберігання мотоцикла і викупати Макса — зомбі знову поїде зі мною, а сохне цей хутряний килимок довго.

Це була ще одна несподівана вигода від хороших стосунків з «наглядом»: позбавлені пієтету перед мертвяками чистильники зашили Максові шкуру, підстригли кігті і наклали на нашийник особливе закляття, яке стимулювало ріст шерсті на мертвому тілі. Плюсом було те, що хвилясті сіро-руді пасма заховали під собою усі характерні особливості зомбі, вийшов такий милий волохатий пудель-переросток. Недоліком такого маскування була необхідність регулярно розчісувати довгу шерсть, купати Макса в спеціальному консервуючому розчині