Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Далі я засміялася, шоби показати, шо розумію, яка то дурниця, але десь у душі я, певно, подумала, шо нема там ніц дурного, бо то був найфальшивіший сміх, шо я коли-небудь від себе чула. «Хо-хо-хо» — так він звучав.

— Я і сказав «мільйони», — каже він. — Як на те пішло, я сказав «тридцять мільйонів».

І знаєте, думаю, він би й сам засміявся, якби я ті гроші отримувала не з Віриної смерти. Я думаю, він був збуджений — під тим сухим манірним голосом він був збу­джений шо капець. Він певно чувся як Джон Берсфорд Тіптон, той багач, шо колись у тій старій програмі роздавав мільйони направо і наліво. Він хтів мій бізнес, частково суть була в тім, — я собі чула, шо гроші для таких, як він, — то як електричні поїзди, і він не хоче, шоби таку велику інсталяцію, як у Віри, від нього забирали, — але думаю, більше його веселило то, як я белькотала.

— Я не розумію, — кажу я, і голос мій уже був такий слабкий, шо я себе ледве чула.

— Думаю, я знаю, як ви почуваєтеся, — каже він. — Сума вельми істотна, і, звісно, знадобиться час, щоб до неї звикнути.

— Скілько там насправді? — питаю я в нього, і того разу він таки засміявся. Якби він був десь, шоби я могла до нього піти, я би, Енді, зарядила йому по сідалу.

Він знов мені сказав «тридцять мільйонів доларів», і я весь час думала, шо як рука мені далі так німітиме, то я впущу трубку. І я зачала панікувати. Так, гейби хтось був у мене в голові, крутив навколо сталевим кабелем. Я думала «тридцять мільйонів доларів», але то були лиш слова. Коли я попробувала уявити, шо ж вони значать, то єдине, шо мені в голові уявилося, то як у коміксах про Скруджа Макдака, які Джо-молодший читав малому Пітові, як тому було чотири чи п’ять рочків. Я ввиділа величезне сховище, де повно монеток і купюр, але замість Скруджа Макдака, шо гребе в тій усій грошві з гетрами на перетинчастих лапках і з круглими окулярами на дзьобі, я виділа себе у своїх спальних тапках. Далі та картинка пропала, і я подумала про то, якими очима Семмі Марчант дивився то на качалку, то на мене, то знов на качалку. Вони були як у Селени тогди на городі, зовсім темні, і в них було повно питань. Далі я згадала жінку, шо подзвонила по телефону і сказала, шо є ше на острові достойні християни, які не мусять жити з убивцями. Стало цікаво, шо та жінка зі своїми коліжанками будуть думати, як узнають, шо після смерти Віри я діста­ла тридцять мільйонів долярів.

— Ви не можете такого зробити! — кажу я, троха здичі­ло. — Чуєте мене? Ви не можете заставити мене то взяти!

Тут уже прийшла його черга сказати, шо він не дуже добре чує — шо десь на лінії погане з’єднання. Я також анітроха не була здивована. Коли такі люди, як Ґрінбуш, чують, шо хтось каже, шо їм не треба тридцятимільйонну купу долярів, то відразу думають, шо ну точно шось не так з апаратурою. Я розкрила рота, шоби знов сказати йому, шо він має їх забрати, шо може віддати то всьо до останнього цента новоанглійському «Дому для маленьких блукальців», аж раптом розкумекала, шо ж з тим усім не так. До мене не просто дойшло. Воно мені звалилося на голову, як палета цегли.

— Дональд і Гельґа! — кажу я. По голосу я була ніби учасниця телепрограми, яка згадала правильну відповідь в останню секунду бонусного туру.

— Перепрошую? — питає він, якось обачно.

— Її діти! — кажу я. — Її син і донька! Ті гроші їхні, а не мої! Вони ж родичі! А я просто домашня робітниця зачухана!

Далі настала така довга пауза, шо я вже була певна, шо його від’єднало, і абсолютно через то не пошкодувала. Чесно вам скажу, я чуть не вмлівала. Я вже хтіла кинути трубку, як учула його дивний беземоційний голос:

— Ви не знаєте.

— Шо не знаю? — крикнула я йому. — Я знаю, шо в неї є син Дональд і донька Гельґа! Знаю, шо вони були надто сиромудрі, аби сюда приїжджати, але вона все тримала для них місце, хоч, думаю, вони не настілько сиромудрі, шоби не поділити таку купу грошей тепер, як вона вже вмерла!

— Ви не знаєте, — знов сказав він. А далі, ніби питався шось сам у себе, а не в мене, він каже: — Чи могли ви не знати, після стількох років роботи в неї? Могли ж? Невже Кенопенскі вам не сказав? — І не встигла я вставити своїх п’ять ґрейцарів, як він зачав сам на свої дурні запитання відповідати. — Ну звісно ж, це можливо. Була лише коротка замітка на внутрішній сторінці місцевої газети наступного дня, але так то вона все, що могла, приховала — тридцять років тому таке можна було зробити, якщо готова заплатити за такий привілей. Не впевнений, що навіть були некрологи. — Він спинився, а далі каже, гейби шойно виявив шось нове — шось важливе — про когось, кого знав усе життя: — Вона говорила про них так, наче вони живі, правда ж? Усі ці роки!

— Шо ви там мелете? — крикнула я йому. Я відчула, як мені в животі спускається ліфт, і раптом у мене в голові зачали складатися всілякі речі — всілякі дрібниці. Я не хтіла, шоби вони складалися, але воно всьо одно далі так тривало. — Ну само собою вона говорила про них так, ніби вони живі! Вони ж живі! У нього компанія продажу нерухомості в Аризоні — товариство «Золотий захід»! А вона дизайнерка суконь у Сан-Франциско… модний дім «Ґейлорд»!

Але от Віра все читала ті великі історичні романи в м’яких обкладинках з жінками в коротких сукенках, які цілують хлопів без сорочок, і назва тої серії була «Золотий захід» — угорі кожної так було написано маленькою блискучою смужкою. І тут мені ше зразу згадалося, шо вона народилася в містечку Ґейлорд, штат Міссурі. Мені хтілося думати, шо там інакша назва — Ґейлон чи, може, Ґейлсберґ, — але я знала, шо нє. Але всьо одно, може, її донька назвала свою компанію сукенок на честь містечка, звідки її мама… так я собі говорила.

— Панно Клейборн, — каже Ґрінбуш низьким, троха знервованим голосом, — чоловік пані Донован загинув у нещасному випадку, коли Дональду було п’ятнадцять, а Гельзі тринадцять…

— Я це знаю! — кажу я, ніби хтіла, шоби він повірив, шо як я знаю то, то точно знаю всьо.

— …і як наслідок між пані Донован і дітьми виникла значна неприязнь.

То я також знала. Пам’ятаю, як люди поговорювали, які діти тихі, коли приїхали на День пам’яти в 1961-му, як завжди вліті, на острів, і як люди казали, шо тепер їх трьох разом і не видно ніколи, шо дивно, як згадати наглу смерть пана Донована за рік до того. Зазвичай