Читати книгу - "Інґа"

12 грудня 1941 року, того самого дня, коли Френк Уолдроп відвів Інґу і Пейдж Гайдкопер у регіональне відділення ФБР у Вашинґтоні, дев’ять чоловіків і три жінки присяжних у федеральному суді Брукліна визнали винними 14 людей, звинувачених у причетності до нацистської агентурної мережі в Нью-Йорку. Решту 19 членів цієї мережі вже засудили або незабаром засудять за різними звинуваченнями у шпіонажі. Загалом 33 визнаних винними шпигунів присудили до понад 300 років ув’язнення.

Серед них виявилася 24-річна чорнява уродженка Відня на ім’я Ліллі Штайн, названа агентом ФБР «статною, вродливою німфоманкою з гарним почуттям гумору»{514}. Вона отримала 12 років. Штайн, яка зводила кінці з кінцями, працюючи оголеною натурницею і проституткою, виправдовувалася, що погодилася працювати на Абвер (німецьку військову розвідку), рятуючись від концентраційного табору.

Штайн була здебільшого зв’язковою для своїх співвітчизників, але також мала ходити нічними клубами, шукаючи чоловіків, які могли вибовкати пару військових таємниць у ліжку. ФБР вразила кількість її коханців, серед яких були боксери, гонщики і молодий американський дипломат Оґден Хеммонд-молодший. Хроніст цієї історії зазначив, що стосовно ролі Штайн у агентурній мережі «ФБР здебільшого цікавили записи її любовних утіх»{515}.

Незабаром такі записи стали основною справою агентів ФБР, що стежили і за Інґою. Така нестача професійної уваги не дивує. Хоча популярні автори детективів на кшталт Яна Флемінґа чи Джона ле Kappe зображали шпигунів інтелектуальними і фізичними суперменами, насправді ж на початку Другої світової війни в розвідках по обидва боки працювали погано підготовлені дилетанти.

Групу, до якої входила Штайн, викрила не прекрасна робота детективів, а один з її членів, чоловік на ім’я Уїльям Сіболд, який також заявляв, що Абвер шантажем змусив його займатися шпіонажем. Сіболд видав себе і запропонував бути подвійним агентом, але ФБР не вірило, доки той не зняв з руки годинника, не відкрив його і не дістав звідти п’ять маленьких фотографій, на яких під мікроскопом можна було прочитати накази отримати американські військові таємниці{516}.

Після того як ФБР призначили головним органом американської розвідки у Західній півкулі, Гувер побоювався, що багато з агентів, особливо новачків, виявляться непридатними для контррозвідки. З наближенням війни кількість агентів Бюро майже подвоїлася — до 1600. Такий швидкий набір перевищив здатність ФБР правильно оцінити кандидатів. «Ми точно набрали кількох жовторотиків», — визнавав Гувер. І зробити їх професіоналами теж було неможливо. Фактично не існувало навчання контррозвідці, бо в самому ФБР працювало дуже мало досвідчених у цьому працівників{517}.

Усе це стало очевидним, коли ФБР почало майже цілодобове стеження за Інґою. Ніби кілька свідків одного пограбування, агенти навіть не могли дійти згоди, як вона виглядала. У різних доповідях її описують низькою (164 см) або високою (176 см){518}. В одних значилося, що вона присадкувата, в інших — струнка{519}. Принаймні всі доповіді сходилися на тому, що це білявка з блакитними очима.

Коли агенти пробралися у дім Інґи, то знайшли там, як і в будь-якій квартирі, різні речі, зрозумілі лише тамтешнім мешканцям. Але, як твердить старе прислів’я, вночі всі кішки сірі. Під час одного такого незаконного вторгнення вони знайшли телеграму з Перу від чоловіка Інґи Пола Фейоша, в якій містилося лише слово «асавакіт». Гувер і його агенти були спантеличені і передали її в технічну лабораторію ФБР лінгвістам і шифрувальникам.

Після тижнів пошуків найкращою здогадкою аналітиків з лабораторії стало припущення, що телеграфіст просто не розчув фразу, яка могла звучати як «аксам вакіт», що турецькою означає «до вечора». Однак у доповіді ФБР значилося: «Позаяк нічого не вказує на те, що міс Арвад використовує турецьку мову в листуванні з чоловіком-угорцем, ймовірно, це кодове слово, яке вони для себе вигадали»{520}. «Асаваккіт» (телеграфіст помилився в написанні) походить з калааллісут — мови аборигенів Гренландії, якими захоплювався Фейош; а означає це просто «я тебе кохаю». То був їхній жарт, а не шифр.

Порпаючись в паперах і особистих речах Інґи, агенти ФБР зрозуміли, що їй притаманні деякі дивні риси. Вона фанатично вела ретельні записи своїх витрат, з гордістю зробила примітку для себе, що майже за два роки перебування у Сполучених Штатах у середньому скромно витрачала не більше 213 доларів за місяць. ФБР сфотографувало її книжку витрат та інші записи, проаналізувало її почерк і дійшло висновку, що він має «континентальний, якщо не німецький стиль»{521}.

Те, що ФБР у своєму розслідуванні ймовірного шпигунства Інґи покладалося на зразок її почерку (френологію, звісно, не вважали прийнятною), підкреслює, як мало їм вдалося накопати на неї для звинувачення у шпіонажі. В її квартирі агенти знайшли кілька матеріалів, що теоретично могли бути пов’язані із національною обороною. Інґа занотувала рейси комерційних авіаліній і слідкувала за ринком резини. Вона написала кілька статей стосовно чиновників Федерального авіаційного управління, що пояснює її зацікавлення першою темою, а другою вона займалася на прохання її шанувальника Бернарда Баруха, який хотів, щоб вона підготувала матеріал про необхідність нормування резини.